Умберто Эко - Бавдоліно

Він пошукав Боямонда.

— Слухай, — сказав він, — пригадуєш, колись увечері, багато років тому, ти вів нас в ту крипту під колишнім монастирем у Катабаті? Мені знов треба туди.

— Гаразд, зараз поясню тобі. Тобі треба дістатися до того павільйону поблизу церкви Пресвятих Апостолів. Гадаю, ризику наштовхнутися на прочан немає, навряд чи вони дійшли аж туди. Якщо ти повернешся, значить, я мав рацію.

— Але мені треба дійти туди, не доходячи. Тобто… не знаю, як пояснити… мені треба прослідкувати за кимось, хто піде тією ж дорогою, або ж випередити його, але так, щоб мене не помітили. Пригадую, там унизу видно було багато підземних ходів. Чи не можна дістатися туди з іншого боку?

Боямондо засміявся:

— Якщо не боїшся небіжчиків… Туди можна потрапити через інший павільйон, неподалік від Іподрому, і туди теж, гадаю, ти ще зможеш дістатися. Підеш під землею добрий шматок і опинишся на цвинтарі катабатських монахів, про який уже всі давно забули, але він усе ще існує. Підземні ходи з цвинтаря ведуть аж до крипти, та якщо хочеш, можеш зупинитися раніше.

— А ти підеш зі мною?

— Бавдоліно, дружба — річ свята, але шкура ще святіша. Я поясню тобі все детально, хлопець ти кмітливий і дорогу знайдеш сам. Гаразд?

Боямондо добре описав дорогу і дав йому також два добре просмолені патики. Бавдоліно вернувся до Бойді й спитав, чи той боїться мертвих. Де там, відповів той, я боюсь тільки живих.

— Зробімо так, — сказав йому Бавдоліно, — ти візьмеш свою голову Хрестителя, і я піду туди з тобою. Ти підеш на домовлене місце, а я сховаюсь поблизу, щоб з'ясувати, що має на умі той божевілець.

— Тож ходімо, — відказав Бойді.

Виходячи, Бавдоліно замислився на мить, вернувся за своєю головою Хрестителя, загорнув її в ряднину і взяв під пахву. Тоді подумав ще трохи і запхав собі за пояс два арабські кинджали, придбані в Ґалліполі.

Коли Бавдоліно і Бойді дійшли до Іподрому, полум'я пожежі вже наближалося, розсікаючи натовп нажаханих ромеїв, які не знали вже, куди тікати, бо деякі кричали, що прочани підходять з цього боку, а інші кричали, що з того. Вони знайшли павільйон, висадили двері, закриті на тонкий ланцюг, і ввійшли в підземний коридор, запаливши смолоскипи, одержані від Боямонда.

Йшли вони довго, бо коридор, очевидно, вів від Іподрому аж до Константинових мурів. Потім вони піднялися по мокрих сходинках і почали відчувати смертоносний сморід. То не був сморід від недавніх трупів: то був, так би мовити, сморід смороду, сморід зітлілої плоті, яка потім висохла.

Вони звернули в один з цих коридорів (інші відкривалися праворуч і ліворуч уздовж основного проходу), у стінах якого були густо вирізані ніші, населені підземними мешканцями, сливе живими трупами. Ці повністю одягнені істоти, які струнко стояли у своїх норах, були, безперечно, мертві, а спину їм підтримували, мабуть, залізні гаки; але час немов не виконав своєї нищівної праці, бо висохлі ці обличчя кольору дубленої шкіри, на яких відкривалися порожні орбіти, а іноді проступала беззуба усмішка, виглядали так, немов у них ще тліло життя. То не були кістяки, а цілі тіла — немов якась сила висмоктала з їхньої утроби нутрощі, залишивши неторканими не тільки кістки, але й шкіру, а може, навіть частину м'язів.

— Мосьпане Никито, ми дійшли до плетива катакомб, де ченці з Катабати століттями залишали трупи своїх побратимів, не ховаючи їх у землю, бо якесь чудесне сполучення тутешнього грунту, повітря й якихсь субстанцій, що стікали з туфових стін цього підземелля, зберігало їх майже недоторканими.

— Я думав, що так більше не роблять, та й не знав нічого про цвинтар Катабати, а це значить, що місто це криє в собі ще не одну таємницю, якої ніхто з нас не знає. Але я чув, що колись монахи, допомагаючи природі, залишали трупи своїх побратимів вимочуватися вісім місяців у рідинах, що витікали з туфу, а тоді виймали їх звідти, мили оцтом, на кілька днів залишали на повітрі, тоді переодягали їх і клали назад у ті ніші, щоб бальзами тамтешнього повітря висушили їх і перенесли у вічність.

Минаючи цю вервечку неживих монахів, кожен з яких одягнений був у літургійне облачення, немов їм ще судилося відправляти службу і цілувати цими своїми блідими вустами іскристі ікони, вони бачили на деяких обличчях натягнуту, сувору усмішку; інші обличчя мали бороду й вуса, причеплені милосердною рукою їхніх живих побратимів, щоб виглядали вони так само врочисто, як колись, а повіки їхні були заплющені, і здавалось, що вони сплять; у ще інших голова геть зсохлася, і зостався лиш череп із загрубілими шматками шкіри, прилеглими до вилиць. Деякі за всі ті століття деформувалися і виглядали, мов чудернацтва природи — плоди, які невдало вийшли з материнського лона, нелюдські створіння, на скорчених постатях яких неприродно виділялися вишиті потьмянілими арабесками ризи і гаптовані фелони, що їх тепер, однак, пожерли роки разом з якимись катакомбними хробаками. На інших облачення вже давно зітліло і розкришилося, а з-під його клаптів визирали крихітні сухоребрі тіла, на лопатках яких, мов на бубні, натяглася шкіра.