Умберто Эко - Бавдоліно

— Треба подумати, які з них найлегше підробити, — замислено мовив Бавдоліно.

— Атож, — сказав Поет. — Різок всюди можна знайти повно, а от про стовп навіть думати не варто, його з-під прилавка не продаси.

— Але навіщо ризикувати, виготовляючи копії, а потім хтось знайде правдиву реліквію, і ті, кому ми її продали, захочуть гроші назад? — розсудливо мовив Борон. — Подумайте тільки, скільки різних реліквій існує десь на світі. Згадайте, приміром, дванадцять кошів з помноження хлібів і рибин — кошиків усюди повно, досить трохи обваляти їх у пилюці, щоб вони виглядали старими. Згадайте сокиру, якою Ной будував ковчег, — не одну таку сокиру наші друзі-ґенуезці викинули, бо вона затупилася.

— Не така вже й погана ідея, — сказав Бойді, — ходиш по цвинтарях і знаходиш щелепу святого Павла, і не голову, а ліву руку святого Йоана Хрестителя, і так далі: останки святої Агати, святого Лазаря, пророків Даниїла, Самуїла та Ісаї, череп святої Єлени, частину голови святого Филипа апостола.

— Якщо вже так, — сказав Певере, якого захопила ця чудова перспектива, — досить понишпорити тут, унизу, і притьмом знайдете уламок вифлеємських ясел, зовсім невеличкий, уже й не згадаю, звідки він там узявся.

— Ми наробимо небачених реліквій, — сказав Поет, — але виготовимо й відомі, бо про них усі говорять, а ціна з дня на день росте.

Будинок ґенуезців на тиждень перетворився на метушливу майстерню. Бойді знайшов цвях зі Святого Хреста, перечепившись об нього поміж тирсою; Боямондо після ночі жорстоких страждань прив'язав собі мотузку до зіпсованого зуба і вирвав собі його в одну мить — ось вам і зуб святої Анни; Ґрілло насушив на сонці хліба і крихти з нього порозкладав у невеличкі скриньки зі старого дерева, які перед тим змайстрував Тарабурло.

Певере переконав їх відмовитися від кошів з-під хліба і риби, мовляв, після такого чуда натовп напевно розділив їх між собою, і навіть Константан не зміг би зібрати їх докупи. А якщо продавати один, то це буде якась марниця, та й у кожному разі кошик важко тайкома передавати з рук в руки, адже Ісус нагодував чимало люду, тому це не міг бути кошичок, який можна сховати під плащем. Гаразд, облишмо кошики, сказав Поет, але Ноєву сокиру маєш мені знайти. Аякже, відповів Певере, осьде вона — лезо її вже більше схоже на пилу, а руків'я геть почорніло.

Тоді наші друзі перевдягайся вірменськими купцями (ґенуезці вирішили профінансувати цю справу) і почали понуро сновигати по шинках та наметах прочан, роняючи словечко то тут, то там, натякаючи на труднощі, накручуючи ціну, вони, мовляв, ризикують життям, і таке подібне.

Якось увечері Бойді вернувся і сказав, що знайшов одного лицаря з Монферрато, який придбав би Ноєву сокиру, але хотів мати певність, що вона справжня.

— Ага, — сказав Бавдоліно, — ходімо до Ноя і візьмімо в нього присягу з печаттю.

— А Ной хоч умів писати? — спитав Борон.

— Ной умів хіба що хляти вино, — відказав Бойді, — він уже, мабуть, лика не в'язав, коли вантажив тварин на ковчег: з комарами він явно перебрав міру, зате забув єдинорогів, і тому їх більше не знайдеш.

— Знайдеш, усе ще знайдеш… — пробурмотів Бавдоліно, який раптом упав у зажуру.

Певере сказав, що у мандрах він навчився трохи юдейських письмен і може вирізати ножем на руків'ї сокири кілька їхніх ковіньок:

— Ной же був юдей, хіба ні?

Юдей, юдей, аякже, притакували друзі: добре, що бідолашного Соломона вже нема, бо то була б для нього чиста мука. Але таким робом Бойді зумів продати сокиру.

Бували дні, коли важко було знайти покупців, бо місто охоплювала метушня, і прочан раптом відкликали в табір для бойової готовності. Приміром, пішли чутки, ніби Мурзуфл напав на Філею, місто на узбережжі, прочани виступили згуртованими лавами, відбулася битва, а може, просто сутичка, але Мурзуфл дістав доброго прочухана, до того ж у нього забрали хоругву з образом Богородиці, яка була гербом його війська. Мурзуфл вернувся в Царгород, але наказав своїм людям мовчати про ту ганьбу. Латиняни прознали про його мовчання, і одного чудового ранку прямо перед мурами пропливла їхня галера з хоругвою добре на виду, а на галері прочани непристойно жестикулювали перед ромеями — крутили їм дулі і били лівою рукою по згині правого ліктя. Мурзуфл наївся ганьби по самі вуха, а ромеї співали про нього на вулицях пісеньки.

Коротко кажучи, від січня до березня друзі наші бавили час між виготовленням добротних реліквій і пошуком відповідних покупців. І так, від підборіддя святого Еобана нині до гомілки святої Кунеґунди завтра зібрали гарненьку суму грошей, що дало їм змогу віддати борг ґенуезцям та й самим стати на ноги.