Умберто Эко - Бавдоліно

Через якийсь час птахи рух, вірні отриманому наказові, долетіли до Царгорода, і друзі побачили його куполи, які виблискували на сонці. Птахи спустилися там, де мали спуститися, і друзі наші вивільнилися з пут. Назустріч їм ішов якийсь чоловік, мабуть, приспішник Алоадина, здивований тим, що прибуло стільки посланців на раз. Поет усміхнувся йому, взяв меч і вдарив плазом йому по голові.

— Благословляю тебе во ім'я Алоадина, — серафічно мовив він, поки той лантухом валився на землю. — Киш, киш! — гукнув він відтак птахам. Ті, схоже, зрозуміли тон його голосу, злетіли і зникли за обрієм.

— Ми вдома, — радісно мовив Бойді, хоч дім його був за тисячу миль звідси.

— Сподіваюсь, десь тут є ще наші друзі, ґенуезці, — сказав Бавдоліно. — Пошукаймо їх.

— Побачите, що тут нам стануть у пригоді наші голови Хрестителя, — сказав Поет, який немов аж помолодшав. — Ми вернулися поміж християн. Ми втратили Пндапецім, але, може, завоюємо Царгород.

— Він не знав, — прокоментував Никита, смутно всміхаючись, — що інші християни вже його якраз завойовували.

— Тільки-но ми перебралися через Золотий Ріг і ввійшли в місто, як відразу зрозуміли, що ситуація тут така чудернацька, що чудернацькішої ми не бачили зроду. Місто не було обложене, бо хоч ворожі кораблі стояли на рейді, але вороги були розквартировані в Пері, і багато з них ходили по місті. Місто не було здобуте, бо поряд з хрестоносними напасниками ходили також вояки імператора. Одне слово, хрестоносці були в Царгороді, але Царгород їм не належав. А коли ми добралися до моїх друзів-ґенуезців, тих самих, які прихистили й тебе, вони теж не могли гаразд пояснити ані що сталося, ані що може статися.

— Нам теж важко було зрозуміти, — мовив Никита, зітхнувши смиренно. — Але колись я ще напишу історію цих часів. Понад десять років після невдачі походу задля відвоювання Єрусалима, організованого твоїм Фрідріхом, королями Франції та Англії, латиняни захотіли зробити нову спробу під орудою кількох великих володарів, як от Бодуен Фламандський та Боніфацій Монферратський. Але вони мали потребу у флоті і замовили його у венеційців. Я чув, як ти зі зневагою говорив про жадібність ґенуезців, але порівняно з венеційцями вони є втіленням щедрості. Латиняни дістали свої кораблі, але не мали грошей, щоб заплатити за них, тож венеційський дож Дандоло (волею долі був він сліпий, але серед стількох сліпців у цій історії він єдиний бачив далеко) став вимагати, щоб у рахунок їхнього боргу, перед тим як вирушити на Святу землю, вони допомогли йому підкорити Задар. [135] Місто у Хорватії над Адріатичним морем, історична столиця Далмації. Задар деякий час належав Венеційській республіці, а 1183 року перейшов під владу угорського короля. Але венеційці не облишали своїх претензій на це місто, яке довго було причиною воєнних конфліктів між Венецією і Угорщиною. Прочани погодилися, і то вже був їх перший злочин, бо в хрестоносці йдуть не для того, щоб потім завойовувати для венеційців якесь місто. Тим часом Алексій, брат того Ісаака Ангела, який скинув Андроника і забрав у нього владу, звелів його осліпити, вислав на морське узбережжя і сам проголосив себе василевсом.

— Про це я відразу дізнався від ґенуезців. Заплутана історія, бо брат Ісаака став Алексієм III, але був ще один Алексій, син Ісаака, якому вдалося втекти; він подався в Задар, який був уже в руках у венеційців, і попрохав латинських прочан допомогти йому сісти на батьків трон, пообіцявши взамін допомогу в завоюванні Святої землі.

— Легко обіцяти те, чого ще не маєш. З другого боку, Алексій III мав би розуміти, що його імперії загрожує небезпека. Але хоч він ще мав очі, його засліпляли лінощі і продажність, яка панувала навколо нього. Уяви собі, у певну мить він хотів було набудувати ще воєнних кораблів, але лісники імперських лісів не дозволили рубати дерева. З другого боку, Михаїл Стрифін, військовий командувач, уже попродав вітрила і ванти, стерна та інші частини існуючих кораблів, щоб наповнити свої скрині. Тим часом у Задарі місцеве населення вітало молодого Алексія як імператора, а в червні минулого року латиняни прибули сюди, перед браму міста. Сто десять галер і сімдесят кораблів, які везли тисячу лицарів і три тисячі вояків, зі щитами на бортах, штандартами, що майоріли на вітрі, і хоругвами на носах та кормах урочисто пропливли протокою Святого Юрія, сурмлячи в сурми і б'ючи в барабани, а наші спостерігали за цим видовищем з мурів. Лиш дехто став кидати камінням, але радше щоб наробити шуму, ніж щоб завдати їм шкоди. Тільки коли латиняни пришвартувалися прямісінько напроти Пери, той безумець Алексій III наказав імперському війську виступити. Але то теж була чиста показуха, бо в Царгороді всі жили немов уві сні. Ти, певно, знаєш, що вхід у Золотий Ріг перегороджує великий ланцюг, який з'єднує береги між собою, але наші кепсько його захищали: латиняни розбили ланцюг, увійшли в порт і висадили військо прямо перед імператорським палацом у Влахернах. Наше військо під проводом імператора вийшло за мури, дами дивилися на це видовище з терас і примовляли, що наше військо, у чудових латах, які виблискують на сонці, схоже на янголів. Стало зрозуміло, що тут щось не так, тільки тоді, коли імператор, замість вступити в битву, вернувся в місто. І ще краще це стало зрозуміло через кілька днів, коли венеційці пішли в наступ на мури з моря, а дехто з латинян зумів перебратися через мури і підпалити найближчі будинки. Після цієї першої пожежі мешканці мого міста почали розуміти, що діється. Що ж тоді зробив Алексій III? Він навантажив уночі на корабель десять тисяч золотих монет і покинув місто.