— Мосьпанове й улюблені гості мої, я довго розмірковував над кожним словом, яке ви вимовили, відколи прибули сюди, і зрозумів, що ви ані разу не підтвердили, що ви — ті самі Волхви, на яких ми чекаємо. Я далі вважаю вас Волхвами, але якщо випадково — розумієте, випадково — ви ними не є, ви не винні, що всі так думають. У кожному разі дозвольте мені говорити з вами, як брат. Ви бачите, яким кублом єресей є Пндапецім, як важко нам тримати в мирі це збіговисько потвор, лякаючи їх, з одного боку, білими гунами, а з другого — виставляючи себе речниками волі й слова Пресвітера Йоана, якого вони ніколи на очі не бачили. Чого вартий наш юний Диякон, ви, певно, вже теж зорієнтувалися. Якщо ми, євнухи, зможемо розраховувати на підтримку авторитету Волхвів, наша влада зросте. Вона зросте й зміцниться тут, але може поширитись і… далі.
— На царство Пресвітера? — спитав Поет.
— Якщо ви туди дістанетеся, вас будуть змушені визнати законними володарями. Щоб дістатися туди, вам потрібні ми, а ми потребуємо вас тут. Ми — чудернацький люд, неподібний до тих потвор, які розмножуються тут згідно з жалюгідними законами плоті. Євнухами ми стаємо, бо нас вибрали інші євнухи і євнухами нас зробили. Хоч інші вважають це нещастям, ми почуваємося згуртованими в єдиній родині — я маю на увазі нас разом зі всіма іншими євнухами, які правлять деінде, а ми знаємо, що навіть на далекому Заході є вельми могутні євнухи, не кажучи вже про чимало інших царств в Індії та Африці. Досить буде, якщо з одного потужного осереддя ми налагодимо зв'язки таємного союзу з нашими побратимами на всіх землях, щоб створити найбільшу зі всіх імперій. Імперію, яку ніхто не зможе завоювати чи знищити, бо складатиметься вона не з військ і територій, а з павутини взаємного порозуміння. Ви б могли стати символом і запорукою нашої могутності.
Назавтра Праксей, побачивши Бавдоліна, зізнався, що йому здається, ніби попереднього вечора він наговорив купу недоречностей і нісенітниць, які раніше ніколи й на гадку йому не спадали. Він перепрошував і благав забути його слова. Відходячи, він повторив:
— Прошу вас, не забудьте забути їх.
— З Пресвітером чи без нього, — зауважив у той самий день Поет, — але Праксей пропонує нам царство.
— Ти здурів, — сказав йому Бавдоліно, — ми маємо власну місію, ми ж присягали Фрідріхові.
— Фрідріх помер, — сухо відказав Поет.
З дозволу євнухів Бавдоліно часто ходив навідувати Диякона. Вони стали друзями, Бавдоліно розповідав йому про знищення Мілана, про заснування Александрії, про те, як треба перелазити через мури, або про те, що треба для того, щоб запалити балісти і тарани обложників. Бавдоліно міг би заприсягтися, що від цих оповідей молодому Дияконові блищали очі, хоч обличчя його було далі сховане під серпанком.
Тоді Бавдоліно починав розпитувати Диякона про богословські суперечки, які спалахували в його провінції, і йому здавалося, що, відповідаючи, Диякон меланхолійно усміхався.
— Царство Пресвітера, — казав він, — дуже давнє, і в ньому знайшли притулок усі секти, які впродовж століть були вигнані зі світу західних християн, — і було ясно, що для нього Візантія, про яку знав він небагато, теж належала до Крайнього Заходу. — Пресвітер не хотів забирати у кожної з цих сект їхню віру, а проповідування багатьох з них звабило різні раси, які населяють царство. А зрештою, навіщо знати, як саме влаштована Пресвята Трійця? Досить, щоб люди ці дотримувались євангельських приписів, бо ж не підуть вони до пекла тільки тому, що вважають, ніби Дух ісходить тільки від Отця. Ти, мабуть, уже зрозумів, що люд тут славний, і мені аж серце завмирає від думки, що колись, можливо, всім їм доведеться загинути, щоб стримати білих гунів. Розумієш, поки живий мій батько, я правитиму царством приречених на смерть. Але, може, я помру раніше.
— Та що ти таке кажеш, володарю? З голосу твого і з гідності твоєї спадкоємця Пресвітера я розумію, що ти ще не старий.
Диякон похитав головою. Тоді Бавдоліно, щоб потішити його, спробував розсмішити його, оповідаючи про свої і чужі спудейські витівки в Парижі, але потім зрозумів, що таким чином він будить у цьому чоловікові пристрасні бажання і лють, що йому ніколи не судилося задовольнити їх. Отак Бавдоліно, забувши, що належить до Волхвів, показував себе тим, ким він є і ким був насправді. Але й Диякон вже більше про це не згадував, даючи зрозуміти, що в тих одинадцятьох Волхвів він ніколи не вірив, а лиш грав комедію за підказкою євнухів.
Читать дальше