Павло Загребельний - Дума про невмирущого

Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:

— Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище — Гронеманн. В ув'язненнi — з тридцять третього року. Комунiст.

— Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, — весело промовив чорнявий красень. — Що стосується мене, то я — француз. Поль Сампiк з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору — ред.]. Знову попався.

— Я серб, — виступив наперед блiдолиций. — Бранко, Художник. З армiї генерала Тiто.

Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.

— Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, — знову почав Ервiн. — Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцiї проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi.

— А чому саме ти? — поцiкавився француз Поль.

— Ну, хоча б тому, що це моя iдея, — всмiхнувся Ервiн.

— Домовились, — кивнув на знак згоди француз. — Далi?

— Далi ми всi разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, — вiн кивнув у бiк есесiвцiв, — не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.

— Я, — сказав Андрiй.

— О, ти ще маленький! — вiдсторонив його своїм широким плечем Поль.

— Ми всi тут однаковi, — суворо промовив Андрiй. — Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi.

— Боже, якi всi нервовi, — розвiв руками француз. — Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'єна?

— На вашу долю припаде iнша бомба, — заспокоїв його Ервiн.

— Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?

— Менi однаково, — вiдповiв серб.

Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.

— Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання — i як трахне вона! — задумливо промовив Поль.

— А ти боїшся смертi? — подивився на нього серб.

— Я шкодую.

— За чим?

— Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.

— О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, — запевнив француза Ервiн.

— Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! пожартував Поль.

— Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, — сказав йому Бранко.

— Як ти мiг догадатися? — здивувався Поль.

— По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.

— Чому саме нiмець? — мляво поцiкавився Гронеманн.

— Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.

— Ого! — вигукнув Поль. — Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.

— Ми, художники, вмiємо «роздягати» людське обличчя.

— Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, — засмiявся Поль.

— Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, — зауважив Ервiн.

— Просто хочу бути самим собою, — знизав плечима Сампiк, — Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?

— Я ще малий для таких розмов, — всмiхнувся Андрiй,

— О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, — вигукнув Поль. — У вiсiмнадцять рокiв потрапити в «бомба-генерали» — це не кожен зумiє.

— Менi двадцять, — поправив його Андрiй.

— Двадцять — це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.

— В «бомба-генерали» потрапляють i кримiнальнi злочинцi, — сказав Андрiй.

— Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, — впевнено промовив Сампiк. — Адже ж правда?

Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.