Павло Загребельний - Дума про невмирущого

I щойно вiн це сказав, лiвобiч i правобiч м'яко вдарили двi автоматнi черги. Андрiй пiдбiг до Антропова i схопився за кулемет.

— Давай, Сашко, вiдступай, — сказав вiн, — я їх затримаю. Ну ж бо, швидше.

— Знаєш що? — лагiдно вiдповiв Антропов. — Одiйди й не впливай на мою нервову систему. Веди хлопцiв у лiс.

— Я тобi наказую! — з присвистом прошепотiв Коваленко.

— Одiйди, молокосос! — визвiрився Сашко. — Тут лишаюсь я, зрозумiв? Я покажу отим гадам, що таке повне щастя!

Вiя ще не стрiляв, зате есесiвцi навперебiй задиркотiли автоматами, i кулi затьохкали в гiлках, мов солов'ї.

— Андрiю, — покликав з темряви Банников. — Андрiю, дай менi руку! Швидше дай менi руку!

Такої туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi.

— Павлуню! — покликав вiн i ще раз повторив: — Павлуню!..

Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись, вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке, вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те, що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. I через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрiєвих рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв.

Кiнчилося все тим, що Андрiя зв'язали якимсь мотуззям i понесли у невiдомiсть, яка в цiй країнi мала одну-єдину назву: неволя й смерть.

Його несли довго, тодi везли в кузовi машини i скинули в якомусь садочку, пiд деревом. Вiн сiв, обiпершись спиною об шорсткий стовбур, i прислухався до голосiв ночi. Чи не принесуть вони йому звукiв стрiлянини отам в лiсi над озером? Нiч мовчала. По боках бiля нього стовбичили темнi постатi вартових, навпроти, за деревами, виднiвся великий будинок з мертвими чотирикутниками вiкон. I тиша, тиша, як на днi моря.

Але ось одне з вiкон отого похмурого будинку вiдчинилося, i в його чорному отворi з'явилася нiжна бiла пляма. Хтось пiдiйшов до вiкна i дивився в сад. Андрiй мiг би поклястися, що той «хтось» — жiнка або дiвчина. Бо у чоловiкiв не буває, не може бути таких нiжних облич.

Жiнка дивилася в сад i мовчала. Мовчали й тi, що були внизу, пiд деревами. Мабуть, у цей сад не раз i не два привозили таких, як Андрiй, i жiнка добре знала, що то за тiнi ховаються в пiтьмi серед чорних дерев. Андрiй злякався, що жiнка зараз зачинить вiкно й знову сховається в таємничiй, недоступнiй для нього глибинi кiмнат.

"Якщо зараз зачинить, значить менi кiнець", — подумав вiн i став ждати, до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях вiддих. Його серце билося так гучно, що його, здається, можна було почути на вулицi, ї жiнка теж, мабуть, почула той стукiт. Вона схилилася на пiдвiконнi, пiдперла обличчя бiлими нiжними руками i несподiвано заспiвала тихим, глибоким голосом:

Ave, Maria, gratia plena,

Domirus tecum, benedicta tu.

Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно, що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.

In mulieribus it benedictus…

Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом, i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй голос:

— Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!

Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.

Пара рижих битюгiв лiниво помахує короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смикає за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в «генеральськiй» унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох «генералiв».