Геза Гардоні - Зірки Егера

Хлопець, блідий як стіна, стенув плечима.

— Якщо офіцер каже, як можуть солдати йти проти?

Більше запитань не було.

— Ще маємо допитати турка,— сказав Добо.— Введіть його.

Перш ніж підійти до столу, турок тричі низько вклонився і зупинився, зігнутий зі схрещеними руками на грудях.

— Ти розумієш по-угорськи?

— Розумію, пане.

— Як тебе звати? — спитав Добо.

— Юсуф.

— Юсуф, тобто по-угорськи Йожеф. Та стань же ти прямо!

Турок випростався. Був це акинджі років під тридцять. Кремезний, міцної статури чоловік. Перебитий ніс і багровий шрам на голеній голові свідчили, що він не новачок у боях. Видно було по очах, що він не слав усю ніч.

Відповідаючи на запитання, турок розповів, що вже десять років бере участь у походах на Угорщину і що саме він був біля вилому в стіні, коли Гегедюш уперше крикнув: «Гей, турки! Хто з вас тямить по-угорськи!»

— Бреше! — захрипів Гегедюш, побілівши увесь як полотно.— Золтаї теж завжди перемовляється з турками.

— Я? — обурився Золтаї.

— Так, ти перемовляєшся. Коли турки йдуть на приступ, ти їм завжди щось викрикуєш.

Збліднувши од люті, Золтаї зірвався на ноги.

— Я вимагаю розпочати проти мене слідство,— сказав він.— Після цього я не маю права сидіти у суддівському кріслі. В час бою я, може, справді кричу і лаюсь. Та це не гріх! Бо ж хіба це розмови з ворогом?

Добо заспокоїв його:

— Всі ми знаємо твій звичай. Інші теж лаються у захваті бою. Але ти настільки розлютився на підсудного, що ми змушені звільнити тебе від обов'язків судді.

Золтаї вклонився і вийшов.

Добо знову спрямував погляд на турка.

Той, калічачи угорські слова, розповідав, що Гегедюш мав розмову біля Старих воріт з одним агою, а після і з самим Арслан-беєм. Від бея він зажадав слова честі й сто золотих на додачу. Сказав, що запустить турецьке військо до фортеці, хай лише бей веде підкоп біля самих воріт — там, де звично б'ють у великий мідний барабан. Він (турок показав на Гегедюша) сказав, що якось уночі лазив до водосховища і наштовхнувся на підземний хід, який, правда, біля самих воріт завалено. Стоячи коло завалу, він чув, як нагорі б'ють у мідний барабан і ходять солдати. Отже, багато копати не доведеться. Він сам готовий чекати в проході рівно опівночі, але має бути впевнений, що не чіпатимуть кашшайських солдатів, які стоять біля Старих воріт. Домовились. Опівночі Гегедюш повів їх з ліхтарем. Прийшли яничари, асаби й піади. Три тисячі чоловік рушили в підземний хід. І ще бог знає скільки тисяч чекало за муром того часу, коли перед ними відчиняться двоє воріт. Але сталося так, що на розі водосховища ліхтар Гегедюша вдарився об камінь і погас. Далі вже лейтенант вів передовий загін у темряві. Він добре знав дорогу, але кам'яні закраїни великого водосховища надто вузькі. І хоча Гегедюш навіть у темряві не розгубився, солдати головного загону так юрмилися і напирали один на одного, що чимало їх попадало у воду.

— А чи ти чув,— запитав Добо,— що Дервіш-бей вкрав сина одного з наших лейтенантів?

— Чув,— відповів турок.— Ось уже два тижні, як хлопчика шукають по всіх наметах. Бей наказав шукати його. Чи хлопчика знову викрали, чи він сам на третій день після прибуття кудись утік — не знати.

Добо подивився на Гегедюша.

— Негіднику! — сказав він.

Гегедюш упав на коліна.

— Змилуйтеся! Пожалійте мене! — белькотів він, плачучи.— Я помилився, втратив голову...

— Зізнаєшся, що хотів здати фортецю ворогу?

— Зізнаюся. Тільки помилуйте. В мене діти, і ви розумієте...

Голос його обірвався.

Суд тривав не більше години.

Через годину лейтенант Гегедюш теліпався на шибениці, нашвидкуруч збитій посеред ринкового майдану.

А Фюгеді проголошував обложенцям:

— Так закінчить кожен клятвопорушник — офіцер він чи рядовий воїн — кожен, хто надумає здати фортецю ворогові.

Трьом провинним солдатам тут же під шибеницею відрізали праве вухо. Решту сімох закували в ланцюги й послали на роботу в середині фортеці.

А турка скинули з високого західного муру фортеці, і він упав, зламавши шию, до своїх.

Народ у фортеці побачив, що Добо не жартує.

Материнська любов, ти сильніша за все на світі! Ти — втілене сонячне сяйво, священний вогонь, який іде з серця господнього, могутня ніжність, яка самої смерті не страшиться! Ти полишила надійний притулок, м'яке ложе, всі свої скарби, щоб крізь тисячу смертей дійти до своїх улюблених, рідних. Ти спустилася в глиб землі й кволою рукою пориваєшся пробити стіну, на яку марне кидається з несамовитим ревом сотня тисяч озброєних диких звірів. Для тебе не існує неможливого: коли йдеться про тих, кого ти любиш, ти готова витерпіти будь-які страждання, тортури і вмерти разом з тим, кого любиш. Ти незбагненна й дивна, і я дивуюся з тебе, жінко! Як у живій воді, купаюся в променях сонця материнського!