Геза Гардоні - Зірки Егера

Він узяв від юнака ліхтар і поставив так, аби світло не проникало у водосховище.

А там у глибині вже чітко чувся тупіт, долинав брязкіт зброї.

— Сюди, сюди! — пролунало ще голосніше.

Лункий плюскіт... Потім ще сплеск... Крики: «Ой ва! Медед!..» І знову плюскіт...

Дзенькнула стулка дверей, що затуляли драбину. Хтось виліз із люка. Добо схопив ліхтар і підняв його.

Ліхтар освітив свинцево-сіре обличчя Гегедюша.

Мекчеї вхопив Гегедюша за комір.

— Тримайте його! — крикнув Добо.

Сильні руки вчепилися в лейтенанта, витягли його нагору.

— Заберіть зброю!

А внизу вже зовсім близько чулися сплески і збентежені вигуки:

— Годі! Досить!

Добо посвітив ліхтарем. Унизу, у великому чорному водосховищі, вовтузилося безліч озброєних турків у чалмах. А з бокової розколини, напираючи один на одного, лізли й лізли турки.

— Вогонь! — скомандував Добо.

П'ять стрільців вистрелили в люк.

Склепіння водосховища підсилило звук — було враження, наче вистрілили із зарбзена. У відповідь залунали нестямні крики.

— Залишайся, Мекчеї, тут,— сказав Добо.— Тут підземний хід. Я не знав про нього. Накажи його обстежити. Сам теж усе обдивися. Пройди його до кінця. Якщо він виводить за межі фортеці, ми завалимо його і навіть замуруємо. А один вартовий хай завжди пильнує тут унизу, біля муру.

Він обернувся до солдатів і, показавши на Гегедюша та його спільників, наказав:

— Закувати! Кожного вкинути в окремий каземат.

І Добо повернувся на вежу.

Із глибини водосховища хтось кричав по-угорськи:

— Люди! Допоможіть!

Мекчеї опустив у отвір люка ліхтар. Серед потонулих борсався турок у шкіряній шапці й лементував.

— Киньте йому вірьовку! — наказав Мекчеї.— Може, він теж з фортеці.

Неподалік валялася вірьовка, якою звичайно витягували відра з водою. Її спустили разом з відром. Турок вчепився за відро. Троє солдатів витягнули його з люка.

Зіп'явшись на ноги, турок широко відкривав рота, неначе сом, якого викинули на берег.

Мекчеї підніс ліхтаря до його обличчя. Був то довговусий акинджі. І з вусів, і з одягу стікала вода.

— Ти угорець? — спитав Мекчеї.

Акинджі, повалившись на коліна, сказав благально:

— Пощади, пане!

Він звернувся до Мекчеї на «ти» — вже з цього одного легко можна було зрозуміти, що він турок.

Мекчеї мало не зіштовхнув його в люк, але передумав. Вирішив, що він ще згодиться як свідок.

— Заберіть у нього зброю! — наказав він солдатам.— Посадіть його разом із селянами, які приносили листи.

Наступного дня, четвертого жовтня, перші промені сонця освітили земляний вал фортечного муру. Вал цей звели за ніч.

Глибокий рів, який оточував кріпость з півночі, в багатьох місцях був засипаний.

Навпроти проломів тепер попідводилися цілі узгірки. Знизу понавалювали хмиз, гілля, позв'язувані оберемки виноградної лози, а зверху — землю. Певно, що турки продовжать роботу і в деяких місцях насиплють такий високий пагорб, що з нього і стріляти можна буде через мур, і залізти до фортеці без драбин.

Добо дивився на їхню роботу. Обличчя його було спокійне. Він повернувся до Гутаї, який прийшов доповісти.

Добо доручив йому допитати Гегедюша і спільників, оскільки сам не мав часу цим займатися.

— Ми закінчили, пане капітан,— доповів Гутаї.— Хлопці зізналися, що хотіли впустити турків. А Гегедюша довелося трохи й поскубти. Але і тоді він кричав: «Зізнаюся, зізнаюся, але самому Добо скажу, що ви тортурами змусили мене зізнатися».

Добо послав по офіцерів. Запросив до рицарської зали чотирьох старших лейтенантів, одного лейтенанта, одного старшого сержанта, одного молодшого сержанта і рядового. Звелів покликати й роздавача хліба — дядька Мігая.

Стіл був накритий зеленим сукном. На столі стояло розп'яття, поряд горіли дві свічки. В кутку зали чекав кат у суконному червоному вбранні. Біля нього на сковороді тліло розпечене вугілля. У руці кат тримав міхи. Поруч зі сковородою лежали шматки свинцю і кліщі.

Добо мав на собі чорний суконний одяг, на голові — шолом з капітанським султаном із орлиних пер. На столі перед ним лежав аркуш чистого паперу.

— Друзі! — похмуро сказав він.— Ми зібралися тут для того, щоб розслідувати справу лейтенанта Гегедюша і його спільників. Вчинки цих людей свідчать про те, що вони зрадники.

Добо подав знак, щоб завели ув'язнених.

Гергей встав.

— Панове,— сказав він,— я не можу бути суддею у цій справі: я недруг підсудного. Прошу зняти з мене обов'язки судді.