Геза Гардоні - Зірки Егера

За ним піднявся Мекчеї.

— Я можу бути лише свідком,— сказав він.— Ніхто не може бути одночасно і суддею, і свідком.

— Будьте свідком,— сказали йому з-за стола.

Гергей пішов.

Мекчеї вийшов до передпокою.

Стражники ввели Гегедюша, трьох його спільників і турка.

Гегедюш був блідий і не наважувався підвести очей, під якими темніли широкі круги.

Добо залишив у залі тільки його, звелівши решту підсудних вивести.

— Слухаємо вас,— сказав він.— Розкажіть, як ви привели у фортецю турків.

Гегедюш таки знайшов у собі сміливість і почав, хоча й недоладно, виправдуватись:

— Я хотів заманити турків до водосховища. Здавати фортеці я й не думав. Водосховище велике. Ми там у стіні виявили вузенький прохід. Я хотів відзначитись, я сам хотів знищити тисячу турків.

Добо спокійно вислухав його. Офіцери теж не ставили йому ніяких запитань. Коли Гегедюш замовк, Добо наказав відвести його вбік і по черзі став викликати солдатів.

— Ми мусили скоритися наказові пана лейтенанта,— сказав перший солдат, чоловік років сорока, з безбарвним обличчям. Весь його одяг був забруднений.— Ми солдати, а нам наказували!

— Що вам наказували?

— Стояти біля водосховища, поки пан лейтенант не приведе кілька турків.

— А він сказав, навіщо приведе турків?

— Ми мали обговорити з ними питання про здачу фортеці.

Добо глянув на лейтенанта. Гегедюш затряс головою.

— Неправда! Він бреше!

— Я? — ображено вигукнув солдат.— Хіба ви, пане лейтенант, не казали, що турок обіцяє всілякі блага, а від пана Добо нічого хорошого не варто чекати? Казали, що Добо не хоче навіть виплатити додаткових грошей, які належить виплачувати в час облоги.

— Він бреше! — повторив Гегедюш.

Завели другого солдата. Він теж здавався наляканим. Його довге чорне волосся було заліплене багнюкою. Солдат зупинився, розгублено витріщивши очі.

— Що ви робили біля водосховища?

— Чекав турка,— відповів солдат.— Пан лейтенант Гегедюш сказав, що не сьогодні-завтра турки самі візьмуть фортецю, і тоді ми всі загинемо, то краще, коли ми самі її здамо.

Ввели й третього солдата. Зовсім молодий, жовтороте пташеня, у розірваних на колінах, виблідлих червоних штанях.

— Я нічого не знаю,— пробелькотів він.— Мені сказали стати до водосховища, а для чого — я не знаю.

— Пан Гегедюш не казав, що було б добре знайти спільну мову з турками?

— Казав.

— Коли він сказав про це вперше?

— Увечері після великого приступу.

— А що саме він казав?

— Ну, сказав, що... він сказав, що... нас мало, а їх багато і що жодна фортеця не вистояла, хоча і йшли тоді турецькі війська нарізно, у двох напрямах.

— Говорив пан лейтенант Гегедюш що-небудь про додаткові гроші, які слід виплачувати в час облоги?

— Говорив. Він казав, що у такий час в інших фортецях видають подвійну платню.

— А що він сказав про здачу фортеці?

— Сказав... сказав, що турки все одно візьмуть фортецю, то ж краще ми матимемо від них нагороду, аніж смерть.

— А що відповіли солдати?

— Нічого. Ми просто розмовляли біля вогнища, коли турки до нас кричали.

— Ви їм відповідали?

— Ні. Тільки пан лейтенант перемовлявся з ними уночі.

— А як він говорив з ними?

— Через вилом біля Старих воріт. Підходив туди і тричі розмовляв.

— З турком?

— З турком.

— І що він сказав, коли повернувся?

— Сказав, що турок всіх відпустить, нікого не чіпатиме, нікого не заріже. А тим, хто з Кашші, ще на додаток видасть по десять золотих. А обидва паші надішлють листа з печаткою, що не порушать слова.

— Скільки солдатів чули це?

— Чоловік десять.

— А чому ви мені не доповіли? Ви ж присягали не вести розмов про здачу фортеці?!

Хлопець мовчав.

Добо вів далі:

— Хіба не було вашим священним обов'язком негайно доповісти комендантові фортеці про розмови пана лейтенанта.

— Ми не осмілювалися.

— Тобто, ви домовилися здати фортецю. Хто ще пішов на це?

Хлопець пригадав тільки два прізвища. Потім почав виправдовуватись:

— Ми, ласкавий пане комендант, не домовлялися. Ми тільки підкорялися. Завжди говорив сам пан лейтенант, він наказував нам.

У стіну влучило гарматне ядро — стіна задрижала. Панцири, підвішені на жердини, задзвеніли. На підлогу посипалася штукатурка.

Добо глянув на суддів.

— Ще хтось питатиме?

Судді, що сиділи за столом, завмерли в мовчанці. Нарешті суддя-рядовий запитав:

— А ті десять солдатів, що чули лейтенанта, погоджувалися здати фортецю туркам?