Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Але вже ніхто не чув його слів.

Янь рвучко стягує з голови шапку, спересердя вдаряє нею об поміст.

— Чудине, біжімо у Печери! Піднімем братію!..

Чудин вдав, що не розчув. Одвернувся.

Вишатич скотився високими сходинами з помосту й почав продиратись крізь натовп.

Довго торгали за клямки, доки відхилилося у привратній вежиці віконце. Чиїсь гострі очі причіпливо розглядали невідомих людей, що тупцювали на рипучому снігу в кожухах і повстяних валянках.

Час був передвечірній, і чорнориза братія, що починала свій день ранніми молитвами на світанку, тепер опочивала в келіях. Такий звичай завів ігумен Феодосій, який нещодавно відійшов у небесний рай. Його наступник, новий печерськиіі владика Стефан свято дотримувався встановлених преподобним Феодосією порядків і звичаїв. В ці години велів нікого не впускати до обителі.

Воротар довго не подавав голосу. Вишатич ухопив палицю й почав відчаєно гамселити нею по дошках воріт. Тоді привратник озлився.

— Яка нечиста сила тебе шарпає?

— Відчини! Се воєвода Вишатич! — припадав до віконця челядник Яня — Бравлін.

— Не велено, — спокійно одказував страж із-за воріт. — Перед вечірньою молитвою одчиню.

— Відчини, бо знесу голову! — розлютився вже й Вишатич і вихопив меч з піхов. Бабахнув у ворота, аж загуділи дошки.

За брамою мовчали.

Бравлін і далі гамселив билом, доки палиця не розлетілася в друзки. За брамою німували.

Вишатич упав на сани, заплющив очі. Перекипав серцем, упокорював шал у грудях. В голові снували думки. І чим більше думав, тим більше дивувався. Прибіг, примчав сюди, а які слова приготував отцю ігумену? Згарячу не подумав. Отож бог і спинив його перед тим важливим кроком у житті. Тепер має зібрати докупи думки і знайти оте найважливіше слово, яке здатне прихилити до нього людей і повести до перемоги.

Та, намість того потрібного слова, в голові крутіжилися давні спомини. Новгород Великий білокам'яний… Пінистий, каламутний Волхов… Старий терем посадника Остромира. Стемнілий від років, але немовби закам'янілий від них і не підвладний часові. Вільгістю гниючого дерева дихнула на нього простора хоромина — вся в іконах, з темними срібними лампадницями. З різьбленими дивним узороччям лутками й одвірком.

Під великою ошатною іконою в золотій оздобі на лаві сидить сліпий старець. То батій його — Вишата, який сліпцем продовжував рід Остромира. І взимку і влітку Вишата сидить у кожусі, накинутому наопашки, й невпинно перебирає опуклі чорні чотки. Криваво-синіми ямами очей дивився кудись угору, на стелю, задравши свою худорідну цапину борідку й натужно зморщивши шкіру лоба так, що два рідких кущики сивих брів сягали низької сивої чуприни.

Старий Вишата був тоді вже зовсім немічний. І часто плакав. По глибоких зморшках обличчя стікали сльозливі ручаї. Янь не міг без болю дивитися на ті сльози. Кусав свої губи, стискував кулачки, щоб і собі не заплакати.

— Це ти, Яню? — Старий завжди вгадував, коли до його хоромини вкрадався син.

— Я, отче…

— Підійди, я подивлюся, який ти виріс. Вишата обмацував Яневі плечі, спину, голову.

— А яке в тебе волосся?

— Світле.

— А чому такі руки слабкі? Тримай змалечку меч.

— Тримаю.

— Та більше ходи на лови. Бач, слабосилий який!

— Ходитиму.

— Ох, покарав мене бог сліпотою. І тобою покарав. Вироджується наш великій рід.

Янь опускав на груди голову. Знав уже, що далі батько дорікатиме богові й долі за нього, хлипкотілого Яньця. Тоді хлопець починав злоститись. Чи він у тому винен, що рід давнього богатиря Добрині древлянського здрібнів на ньому?

Але не в тому сила чоловічеська. У розумі! Дід його Остромир прославив ім'я своє книжною вченістю, залишив онукам на диво ліпосне «Євангеліє». Такої ошатної книги, казали свідущі, не знайти ні в руській, ні в грецькій землі.

Вишата, син Остромирів, докінчував життя своє в темноті й печалі, в пекучій скорботі й відчаї за нездійснені наміри. Навіть літописці промовчать про сію долю його тяжку, бо вони звикли говорити лиш про славу, а не про ганьбу. Тож Янь Вишатич має відродити гучну славу роду.

— Я відомщу за тебе, батію, — твердо обіцяв Янь сліпцю.

Вишата наставляв до сина вухо.

— Відомсти, Яню. За обиду князя Ярослава і сина його Володимира. Живий він? Не чув?

— Кажуть, помер…

— За кривду його і мою помстися… Гречини посліпили нас, яко рабів своїх бунтівних. Не хотіли визнати нас за рівних собі…

Скільки разів Янь чув ці оповіді від отця. І знову слухав з болем у серці.