Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Килька від цікавості аж пріла. Куди їздить її бояриня? До того сіроокого ченця? А може, відьомствує? Може, треби кладе старим богам?.. Від здогадів у покоївки звужувались тернини й без того вузьких очей і бугом перехоплювало горло.

Потім у челядницькій Килька оповідала служницям, що бояриня, певно, волхвує, бо хоче зіллям привернути отого русобородого ченця-красеня.

— Ой! — вірили і не вірили тим байкам. А може…

— Може, хоче дітей начарувати собі? — здогадувались молодиці й собі. — При такому багатстві — і дітей не мати. То біда! Рід воєводи вимирає.

Гомін-поговір обережно виповзав за ворота Вишатичиного дому й тихими, невидимими струмочками розтікався по Києву: бояриня Янева чаклує з волхвами! З поганською силою знається. А то все від чорноризців пішло у нас — від їхніх темних душ.

Кияни, бійтеся чорних мужів! Обходьте їх стороною! Кожного вони можуть заклясти своїми чорними молитвами…

Воєвода Янь ще не встиг й коня розсідлати після повернення від половецького хана Осеня, коли на святій Софії ударив вічевий дзвін. Коні нашорошили вуха, наче люди, дослухались до того тривожного гудіння сполоху. Ніби й вони разом із Вишатичем та його дружиною хотіли збагнути бентегу, яка раптом упала на стольний Київ.

Опівдні вічевий дзвін перестав хитати крихке морозяне повітря. Над містом упала дивна тиша. Здавалося, що в ній тисячоголосо тонко видзенькували міріади дрібних скалок, які відірвались од того дзвону, обмерзли й повисли у колючій прозорості зимового дня. З них була зіткана холодна голубінь неба, від них ішло срібне видзвонювання голосів, кроків, навіть поскрипування полоззя на снігу й короткий тупіт кінських копит.

Раптом на дзвіниці знову заговорили дзвони. Але це вже не був клич на віче! Дзвони били тягуче й тяжко — за упокій душі.

Воєвода швидко переодягся в новий, розшитий внизу золотим узором кожух, взув чорні, добре намащені чоботи, на голову насадив волохату шапку із сріблисто-сивої лисиці й побіг до Софії.

А на Софійському майдані до самого Бабиного торжка уже зранку стояли темні, вибілені зверху інеєм натовпи людей.

Велика сиза хмара туману прозоро гойдалась над юрмиськом, яке дихало в неї білим паром, і та хмара ніби ковтала гомін.

— Помер…

— Хто помер, люди?

— Жерун братів кревних.

— Князь Святослав?

— Удень…

Воєвода Янь разом з іншими боярами і значними мужами стояв на вічевому помості під самою дзвіницею. Побіч нього переминався з ноги на ногу митрополит Іоанн: муж дивної вдачі — речистий гречин, до простих і можних добрий, але потаємний і хитрий. Сей гречин приймав шану за свою книжну вченість і за те, що єдиний з усіх митрополитів-гречинів, які приходили на Русь від часів Володимира, вивчив руську мову.

Уже давно сей Іоанн сидів на митрополичій кафедрі у Києві, освячував то одного, то другого князя, то третього, кому бог поможе спихнути свого брата-суперника. Кожен з них уповав на підтримку митрополита, намагався перекупити його милість і дарував-обдаровував його.

Князівські колотнечі ослабляли возносливих київських державців, які від часів Ярослава Мудрого прагнули вибитись з-під церковної зверхності Візантії. Вони не давали перетворити Київську Русь у провінцію ромеїв-візантійців, як це віддавна повелося з тими народами, котрі прийняли християнство з рук могутньої всепожираючої Візантії.

Нелегкою була місія грецьких митрополитів на Русі — навертати передусім князів до візантійських законів та прибирати руську церкву до рук візантійських патріархів. Свавільні руські князі, починаючи від Ярослава Мудрого, не рахувалися з намірами митрополитів, навіть жадали взагалі позбутися цих ромеїв. Тож недаремно візантійський книжник і письмотворець Михаїл Пселл писав, що варварське плем'я русичів завжди мало люту і шалену ненависть супроти грецької зверхності й завжди винаходило той чи інший привід, аби розпочати війну з Візантією…

Багато київських таємниць відав митрополит Іоанн. І нині, в цей тривожний зимовий день, бояри і кияни, що стовпились на вічевій площі, з обережною цікавістю поглядали на Іоанна. Янь Вишатич завбачливо ближче підступив до нього, легенько відштовхнувши ліктем отця Лазаря із Вишгородської княжої обителі і переяславського митрополита Єфрема. Дивно, чому він раптом об'явився у Києві?

Біле сонце низько пливло над обрієм і сліпило очі. З ним змагалися сліпучо-білі намети снігу. Кінець грудня місяця у Києві був морозяним і сніжним. Кінчався рік 1076-й від народження Христа.