Раиса Иванченко - Гнів Перуна

А ще нового київського володаря турбував державний хронограф. Як він, Мономах, постане в ньому перед¬історією? Як буде занесено в скрижалі нещасливий для нього 1113 рік?

Після заутрені князь Володимир підійшов до ігумена й архімандрита Феоктиста. Важкотілий, сивий як лунь, але ще рухливий, з нетерплячим блиском у карих очах, Володимир Мономах стривожено запитав:

— Де ж твій книжник Нестор, владико?

Феоктист окинув гострим поглядом свою братію, але Нестора серед чорноризців не побачив. Може, вперше за все життя — спокійно збрехав.

— Нездужає він, князю.

Мономах лукаво примружив око до Ратибора. Новий київський тисяцький труснув бородою.

— Кажуть, книжник твій зело возносив князя Святополка за його діяння, яких він не робив.

— Як це не робив? — обурився Феоктист. — Покійний князь дав нам право благовірного отця Феодосія шанувати яко святого. І чорноризець Нестор ще раніше сотворив його житіє… Як і «читання» про святих страстотерпців Бориса і Гліба…

— То супроти волі митрополита, владико, і супроти жадань царгородських патріархів та імператорів! — твердо сказав Мономах.

— Але во славу землі руської! — навіть патерицею пристукнув обурений Феоктист. — Князь Святополк повелів зробити Печерський монастир княжим і ввів архімандритію… Аби зміцнити руську церкву і від ромеїв відгородитись. І поставив церкву Михайлівську на п'ятнадцять верхів і вкрив її злотом… Братію чорноризу жалував милістю й землями…

— Печерська обитель була опорою Святополка…

— Була й буде опорою влади старійшого князя Руської землі. Во ім'я сили її…— Руки у Феоктиста тряслися.

— Нині, владико, у Києві новий князь. Дідом великим своїм — Ярославом Мудрим — благословенний і возлюблений матір'ю своєю із царського роду Мономаха. І людом київським покликаний на стіл отчий. — Ратибор глянув на свого князя — чи так мовить? Чи всі права князеві перелічив?.. Той мовчки слухав. Ратибор знову обернувся до Феоктиста. — У державному хронографі він має стати поряд із своїм великим прадідом Володимиром Хрестителем і дідом Ярославом, яко великий державець і оборонець землі нашої від поганських орд.

— Книжник Нестор завжди писав про сіє з великою старанністю… А всі діяння, які зробить наш благовірний князь, достеменно запишуться у пергамен…

— Коли то ще буде! — вихопився Ратибор. — Книжник Нестор має те зробити вже нині.

— Нині? — здивувався владика. — Князь Володимир Всеволодович іще міцно не сів на київський стіл. Нестор не захоче.

— Нестор — Святополків літописець. У нашого князя має бути свій.

Нарешті трухлява голова Феоктиста збагнула… Мономаху потрібен свій літописець, свій хроніст!

— Князю, — вклонився розгублений ігумен. — Дам тобі іного мужа смисленого і навченого для сієї справи. Преподобний наш пресвітер Сильвестр. — Він молодший і вельми старанний, красному письму навчений і вдачею податливий.

Яко скажеш, тако й напише. Він і почне твій літопис.

— Пощо починати, владико? — ласкаво усміхнувся Мономах, аж срібна серга блиснула в його правому вусі.— Висвяти його на ігуменство у Видубицьку обитель і передай Несторів пергамен. Сильвестр же сей уже впише в нього по нашому велінню. Непотрібну хвальбу мужу недостойному виріже, а про славні діла достойників вставить своє слово…

Феоктистові очі заховалися в сухих, зморшкуватих повіках. Мономах, певно, згадав стару кривду, коли печерці відмовились підтримати його на київський стіл і підперли Святополка. Тепер Мономах не прощає норовистості Нестору, що в своєму хронографі стояв за Святополка, а не за нього… Ось як виливається давній, зачаєний гнів нового князя на Печерський монастир. Тепер не Печери, а Видубич стає княжою опорою. Тепер державний літопис Нестора буде пошматований з волі Мономаха і йому на догоду! Але як бути йому, Феоктисту? Ослухатиоі князя? Не дати цього пергамену? Старий він уже на такий подвиг. Та й не такої вдачі. То колись були сильні духом мужі, такі, як Феодосій Печерський!.. Той пішов би і супроти князя, і супроти самого сатани.

— Бути по сьому, — покірно схилив свою старечу голову Феоктист. — Тільки бережи Русь… Яко свій дім.

Мономах нагнув голову перед ігуменом для благословення. Потім швидко пішов до воріт. До тих воріт, через які він колись проходив потай — невизнаний, зганьблений печерськими отцями. Тепер він іде яко переможець повз них. Іде в останній раз — Печерська обитель віднині перетворена ним в ніщо — державний хронограф у неї відібрано, могутнє Слово вирвано з її рук.