Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Вбивають!.. Вбивають!.. — пронизливо закричала Рута. — Тікайте! Он туди! — І показала рукою туди, де починалась Ірининська вулиця, бо там ратників було менше. Звідти можна легко збігти вниз, до Лядських воріт, а там — у Хрещатий яр, на Перевісище…

Рута щосили кричала, доки люди втямили, що їм радять. Натовп спрямувався до Ірининської церкви, зламав стіну комонників, навально посунув униз, до Лядських воріт.

Рута полегшено зітхнула. Людський потік швидко скочувався крутим спуском вулиці. Гордята-старший добувся до помосту, став біля малого.

Вона дивилась на чоловіка й сина і вже не бачила, як той кремезняк на вороному коні підібрався ближче до помосту, як натягнув стрілою тятиву. Над головами людей, що запекло відбивались голіруч од мечників і розбігались вусебіч, прошуміла одинока стріла і м'яко занизалася Руті в скроню. Рута зойкнула, вхопилась за стрілу, зопалу смикнула її, але залізний наконечник назад не йшов. Рута зомліло присіла на мостини й покірно, як підбита голубиця, звалилась на бік…

Гордята-старший кинувся до неї. Рута дивилася на нього великими сухими очима… В них застигали карі блискітки. По скроні стікав тоненький червоний струмочок. Він був гарячий…

Гордята й собі смикнув стрілу. Вона не йшла… Рутині губи стали сіріти.

— Не треба… — тихо прошепотіла… — Тікайте…

Золотисто-медвяні очі її дивилися в його зіниці. Ніби про щось благали. Вуста її розтулились, мабуть, хотіли щось сказати.

Гордята припав до неї, вслухався в груди. Серце уже не тіпалось. Він стояв перед нею на колінах, як перед богинею, якій складав свою найбільшу молитву чи клятву. Напружував слух. Що вона хотіла сказати?

Гордята-менший з жахом дивився на матір. Його видовжені чорні очі блищали вологістю. Гордята-старший притяг до себе хлопчину, коротко сказав:

— Будемо рушати…

Софійська площа вже обезлюдніла. Мечники кинулись за натовпом, що розтікався вулицями. Посеред майдану лежало кілька непорушних тіл. Хто вони, ці люди? За що загинули? Чиї мечники вчинили жорстоку розправу? Путятині це вої чи вже нового київського князя?

Про це кияни подумають згодом. Але й тоді нелегко буде їм здогадатись: людина — надто довірлива істота і через свою довірливість найбільше страждає. Путяту ненавиділи люто й нестримно, у добре ім'я Володимира Мономаха вірували щиро.

Гордята легко підняв на руки ще тепле Рутине тіло й швидко покрокував до Боричевого узвозу. Та раптом спинився. Ні, додому він її не понесе. Треба повернути до Перевісища — там гробище киян…

Гордята-малий сліпо йшов за ним і тихо схлипував. Плач, хлопче, плач! І за нього поплач, бо сліз у нього нині нема… Лише в грудях пече… лише біллю наливається тіло…

Вийшли за вал… Перебрели широкий, струмок, що тихо жебонів на дні розлогого Хрещатого яру… Тут, на околиці града, містилося кладовище.

Клени вже випустили червоні сережки пахучих суцвіть. Навколо них роїлись бджоли. В розігрітому сонцем повітрі терпко пахло ранньою весною. Солодким духом п'янили бруньки тополь і ясенів. Оживала кора сосен і дубів. Під ногами м'яко згинались стрілчасті стеблини молодої травиці, що пробивалась крізь торішнє листя… Все живе тяглося до життя, до сонця…

Гордята поклав Рутине тіло на землю, а сам пішов до сторожової хижі пошукати якийсь заступ чи рило. Біля тої хижі угледів зігнутого ченця. Обіперся на свою палицю, відпочивав. Ледве впізнав: отець Нестор. Але ж як зігнули його літа! Як вибілили роздвоєну його бороду і довге волосся… Мабуть, повертався із княжих поминок…

Миттєва думка осіяла Гордяту: попросити отця Нестора сказати над могилою Рути молитву!.. Можливо, ченцеве моління стане їй у пригоді там… Ступив назустріч чорноризцю.

— Отче… Не відмов у милості… Чолом б'ю… — Нестор пильно вдивлявся в обличчя Гордяти. Мабуть, згадує його. — Колись до тебе приходив… із Городця…

— Що робиш тут, Василію?..

— Жону ховаю. Щойно вбили її… мечники Путятині.

— Прости і помилуй її, господи… Але то — мечники не тисяцького, а нового київського князя вої…

— Мономаха? — скрикнув Гордята. — Як же так? Кияни покликали його на київський стіл, а він їх — убивати?

— Бунтівна чернь однаково страшна для всякого князя, як і для всіх бояр. А прийшов сюди він на поклик бояр, а не черні. З ними йому треба тепер дружбу кріпити, раду держати…

— Казали: Мономах справедливий… — розгублено мовив Гордята,

— Ось ти й побачив його справедливість. Князева правда і боярська правда — завжди єдина. Ходімо… Де небіжчиця?