Петро Лущик - Ратники князя Лева

Усією своєю поставою приїжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлі темно-русяве волосся здавалося світлим.

До сідла коня ззаду були прив’язані дві невеликі торби. Помацати їх вміст ні в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясі вершника виразно відганяла будь-яке зазіхання на чужу власність.

Та, видно з усього, вершник був уперше у Львові і без сторонньої допомоги обійтися не міг. Тому звернувся до хлопчаків, що трапилися на шляху.

— Гей, хто мені підкаже, де я можу зупинитися на кілька днів?

Наперед чомусь вийшов найменший.

— Знаєш, де можна зупинитися? — скептично поглянув на малого вершник.

— Знаю. Мій батько приймає подорожніх, — шморгнув носом хлопець. — І зовсім недорого, — додав малий із знанням справи.

Чоловік усміхнувся.

— Що ж, показуй дорогу. Далеко звідси?

— Та ні! — махнув той рукою. — Он, де церква.

Босоногий хлопець хутко побіг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повіддя, і кінь слухняно потюпачив дорогою.

Заїжджий двір дійсно примостився при церкві Іоанна Хрестителя — єдиної поки що кам’яної споруди біля замку. Туди було не так і близько, як твердив юний супровідник. Зрештою, невдовзі подорожній зрозумів причину: дорогою він зауважив ще один заїжджий двір, а при воротах — сердитого господаря. Подорожній усміхнувся у вуса: малий далеко піде, але не у військовій справі.

Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищі, де в оточенні галасливого птаства стояв літній чоловік у домотканій сорочці, підперезаній червоним шнуром. На ногах у нього були хоч і підтоптані, але все ж таки чоботи, а не прості личаки, як у всіх. Господар повагом оглянув приїжджого.

— Маю честь говорити з господарем? — запитав прибулий, не злізаючи з коня.

— Саме так, — кивнув той.

— Твій синок сказав, що тут приймають на постій, притому — недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

— Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.

— Гаразд! — махнув рукою подорожній і спішився.

Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

— Що передовсім хочете? — запитав господар.

— Кімнату, харч і догляд за конем, — повідомив незнайомець, знімаючи торби. — Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо з’ясувати.

— О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!

— І навіть те, що було давніше?

— Ось уже десять зим, як я живу тут, — повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: — Любославе!

Із хати хутко вибіг підліток.

— Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.

Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.

— І не забудь покласти свіжої трави! Мале! — продовжував розпоряджатися батько. — Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.

Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.

— Як тебе зовуть? — запитав подорожній.

— Стоян. Стоян Лісник.

— Чому Лісник?

— Бо мій батько прибув сюди з лісу, він побудував багато домів у граді. А тебе як на ймення?

— Тугар.

Більше нічого господар не дізнався. Не вдалося виказати свою гостинність і господині: Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він з’явився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.

— Зараз жінка принесе попоїсти, — сказав він.

Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.

— Ти не проти, коли я тут присусіджуся? — запитав він.

— Чого ж, сідай, — відповів Тугар.

Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.

Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.

— Особистий наказ короля, — стишено закінчив Стоян. — А усе це нашепотіла йому Констанція.

— Король тут? — здивувався Тугар.

— Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.

— Одначе дивно.

— Що саме?

— Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.