Іван Білик - Дикі білі коні

Дехто з безсмертних теж одстрілювався, та тільки «білі» й «гніді» мали луки, вся перша тисяча розмішалася й завирувала, ратники, мертві й поранені, падали під копита, живі товклися по них і дочавлювали, а звільнені від вершників коні дибились одне на одного й, озвірілі від духу гарячої крові, ставали страшніші й від скіфів.

Нападники тут і там устрявали в рукомашну січу, інші ж носилися понад геть розмішаними сотнями, й майже кожна стріла влучала то коня, то вершника. Гамір стояв такий, що не чути було ні чільницьких повель, ні навіть окремих криків, і безсмертних ставало дедалі менше. Всі погляди зверталися назад, але й друга, та, певно, й третя тисячі крутились у смертній веремії, а до четвертої було далеко, дуже далеко, й допомагатиме вона хіба ближчим, та й не знати, що твориться там.

— Ота-ше!

Молодий перс на гнідій кобилі обернувся. їх лишилося з четвірки двоє: він та «сірий», і тепер той горлав і крутився на місці. Скіфська стріла вп'ялась йому під праву лопатку, пристебнувши до спини сукняне корзно. Він крутився, силкуючись витягти стрілу, з-під якої не видно було й краплини крові.

— Ота!..

Хлопець прикрив себе щитом, підігнав ближче й, коли спробував витягти стрілу зі спини товариша, мало не сповз додолу сам. Стріла так міцно сиділа між ребрами, наче в дубовій корі.

— Ураз!.. Ураз тягни! — хрипів напарник, і коли Оташ обійняв кобилу ногами й щодуху рвонув стрілу на себе, той раптом зів'яв і зсунувся під ноги сірого коня. Оташ безтямно дививсь на стрілу з чорним воронячим оперінням і не знав, що з нею робити. Чиїсь коні штовхали його з лівої й правої руки, гніда шарпалася й огризалась, а хлопець уворожено дивився на закривавлену букову паличку й ніяк не міг її кинути. Й коли нарешті стямився, й пошпурив геть, і потяг за повід, був ще дужче вражений. Поряд гасали чужі вої, своїх же не було ніде, тільки дехто судомився в геть витолоченій траві, а він сидів на своїй конячині сам, і гніда теж перестала гасати, а на нього кроків з десяти дивився молодий безбородий і безвусий скіф і помацки накладав стілу. Останнє, що помітив Оташ, була пір'їна, зовсім не схожа на ту, що вбила його товариша, — велика й біла, певно, лебедяча.

Оташ згадав про свій плетений, напнутий волячою скорою щит, але він був у лівій руці, а скіф стояв із правого боку.

Й здивувався отрок, що се й не страшно, й не боляче…

Перси погнали скіфів тільки тоді, коли Багабухша, який ішов одразу за безсмертними, кинув на допомогу їм першу й другу тьми свого комонного полку. Та сонце вже встигло скотитися з обіду, й доки підмога прийшла, від першої тисячі не лишилося жодного воя, другу теж добивали, а третю турнули до самих ярів, де на персів чатували нап'яті луки.

Зоружені довгими щитами комонці пішли на ворога непробивною лавою зі списами навпереваги, стріли лучників дзенькали в начищену бронзу, мовчки впинались у живе тіло людей і коней, передні падали під ноги, але на їхнє місце ставали нові й нові й ішли пробоєм, важкі й невідворотні, й лави скіфських комонців, зоружених легкома, здригнулися й покотились у яруги.

Багабухша одним з перших настиг досі не бачених воїв у гостроверхих повстяних шоломах, але поряд з ним було мало персів, і він гукнув темникові, що гнав із ним круп у круп:

— Переймай знизу!

Він зрозумів подуми скіфського ратевода й вирішив скористатись із його помилки. Скіфи кинуться через річку на той бік і стануть легкою здобиччю персів. Наздогнати їх отак навряд чи пощастило б, комонці втікали, прикрившись круглими щитиками з одзаду, й улучно стріляли супротиву переслідувачам.

— Переймай і ти знизу! — наказав вельміж чільникові й другої тьми, який наздогнав його.

Й двадесять тисяч важко зоружених персів обернулися туди, куди бігла каламутна вода річки. Та коли яруги скінчились і вої доскочили берега, очам їхнім відкрилася дивна картина. За водою по двоє й троє вряд пливли кострубаті плотики, й на кожному було по десятку коней зі скіфами. Вервечка не мала краю, перські чільники звеліли стріляти по них важкими стрілами, та тільки найуправніші могли докинути до середини річки, й се майже нікому не завдавало шкоди.

Багабухші стало ясно, що скіфи перехитрили його, й він не знав, що робити далі.

— Гнатися! — сказав перший темник; Багабухша погодивсь, бо іншого виходу не було. — Рано чи пізно їх приб'є до берега. Не всі — то по одному.

Й перська комонна рать ішла й далі понад берегом. Наймужніші, кидалися з кіньми в жовті води річки, та кілька добрих сотень пішло в сей спосіб ні на що, й тисяцькі заборонили ратникам лізти у воду. Два плотики незабаром і справді прибило майже під берег, і перси закидали їх хмарами важких і легких стріл. Се підняло настрій переслідувачам, надто ж коли вони вгледіли того, хто верхував серед утікаючого війська. Всі тепер цілилися туди, й одна стріла збила буланого коня. Кінь тут же пірнув у воду, розгойдавши пліт, інші коні теж не втримались і попадали, а скіфи, не звертаючи на них уваги, відгреблися ще далі під протилежний берег, куди вже жодна найпрудкіша стріла не могла сягнути.