Іван Білик - Дикі білі коні

— Рубай треба Ярополк.

— Як — рубай? — не повірив своїм вухам вилицюватий русявець Калев.

— Так: рубай! Ш-шуф! — і він ударив себе ребром долоні по в'язах. Калев аж очі вирячив, проте закивав:

— А-а! Ага! Ага!

Боримисл не відповідав. Ся думка зародилася в ньому ще з учорашнього ранку. Й не тоді, коли Ярополк одгороджувався гостроколом непричетності й до сієї війни, й до Дарія, який буцімто привів свою сімсоттисячну рать не супротиву всім, а лише заради древлян, а тоді, коли Переяслав кинувся на Боримисла з мечем, а Великий князь почав усіх умовляти. Старий зробився Ярополк, неповороткий і лякливий, — і він тоді ще раз, уже подумки, а відтак остаточно назвав його застояним конем, що тільки й знає свої ясла, а всі голоси та шерехи за стайнею жахають його.

Сьогодні вранці господар землі Жилицької зібрався найраніш, але потому ще довго мулявся, й Боримисл одчував, що се неспроста. Тоді сотня його ліпшої дружини побралася й зникла за високими кущами верболозу, а він пригнав назад і, не зсідаючи з баского коня, мовив:

— Жупане, не сердь себе. Всі так — і я так… От коли б Дарій прийшов у землю Жилицьку…

— Добре, — відповів Боримисл і з посміхом підняв руку.

Мачик відчув у його словах більше, ніж належало, й разів зо три обкрутив коня на місці, та володар Древлянщини більше не мав наміру говорити, й він погнав навздогін своїй дружині.

Й тільки тоді Боримисл обізвавсь удруге, дивлячись на білий круп Мачикового коня:

— Добре… Коли маєш таку хіть — добре!

Й тепер він думав і про сі свої слова, й про той рішенець, який підказав йому, сам того не знаючи, господар Жилицької землі, й про великого князя Ярополка, що вже не міцний тримати в руках Меч Юра Побідника. З глибокої задуми його знову вивів Базар:

— Комоні! Княже, комоні біжи!

Боримисл глянув туди, куди показував рукою баш бродників, та так і застиг. То мав бути Лют Пугачич, бо Лютові мусив урешті прийти й розум у скроню, й совість у серце. Комонники наближалися вчвал, Базар і собі вигукнув:

— Севера коняз!.. Севера!..

Але гострий на око бородань Калев і досі мруживсь, і Боримисл дивився то на нього, то на вершників.

— Три тисяча! П'ять тисяча!.. Тьма! — вигукнув Базар, й очі його радісно блищали, мовби він тільки й чекав сього щасливого дня, коли зіткнеться з тьмою ворога.

— Хто? — спитав Боримисл, але на гребені горба вже з'явилося кілька десятків комонних. Усі вони були в білому, й навіть здалеку кожен міг би впізнати білосвитників-сіверян.

— Севера! — підтвердив і Базар, і незабаром Лют Пугачич у супроводі старої дружини спинився коло Боримисла.

— Тьму привів тобі,- сказав Лют Пугачич. То було геть дивно, як се він упорався так швидко зібрати свою рать і привести аж із Севери, й древлянський жупан був би й уголос висловив той подив, та сіверянин сам пояснив: — Не хотів казати се при Великому князеві, що маю тут, близько, тьму комонну. А тепер собі мислю, що вона тобі, жупане, придасться.

Боримисл підійшов і рвучко обійняв Лютибора Пугачича, аж золоті плашки в обох на грудях заскреготали.

— Намислив я, жупане, — сказав Лют Пугачич, — убити Ярополка.

Хвиля радості заполонила душу Боримислові, й не тому, що сіверський князь розпутав йому руки, а через те, що про се сказав саме він, людина, якій Боримисл найбільш вірив і яку відразу, з першої зустрічі, полюбив.

І Боримисл широко й вільно всміхнувся до Лютибора Пугачича, й десь у потаємних закамаринах серця втонули й сумніви, й страхи перед смертним гріхом, що його мав собі взяти на душу, й він гукнув до Калева, Базара та Вячки:

— Хай споможуть нам ваші й наші кумири!

Се було знаком до рушання, й чільники побігли ладнати дружину. А з горба вже лава за лавою сходили комонці Лютибора Пугачича й незабаром увесь видолок ожив, зблискуючи білими, чорними та гнідими крупами, настовбурчившись тисячами списів.

До Люта Пугачича підійшов чорнявий і кирпатий, як і сам князь, болярин і щось тихо проказав йому. Пугачич мовив Боримислові:

— Сей болярин рече, що сліди їхні свіжі. Ще й трава після коней не встала.

Вони пішли тим слідом, воджені трьома вивідниками, й слід ставав дедалі ясніший, але руської дружини попереду й досі не було. За отими п'ятьма тяглася довга вервечка сіверських комонців, і Лют Пугачич казав:

- І самого вбити треба, й сина його Рядивоя вбити, й онука старійшого й молодшого, аби не було мстеця.

Боримисл похмуро дивився на трьох вивідників, які йшли слідом полянської дружини, й мовчав.