Юрій Горліс-Горський - Холодний Яр

Пошепотівши ще трохи, С... заснув. Надурно намагаюся заснути й собі. По тілі бігали струмки гарячки й вдаряли шумом у голову. Перед очима пробігали події, бої, образи смерти бойових товаришів...

«Готов нових борців, Холодний Яре!»...

«Живе Україна!»

Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших холодних кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!

Думка побігла по дорогих, зрівняних із землею могилах в степах Херсонщини, в лісах і узгіррях Чигиринщини, над Дніпром, над Богом, на Лисій горі... Розтинала землю й приглядалася до стлілих кістяків борців... Шукала в них знайомих рис... Розрізала схил Холодного яру... Розгвінтила гарматню кулю... Жевріють на зм'ятому прапорі слова Пророка... «І повіє новий вогонь з Холодного Яру...»

Крізь віддихи й стони сонних в'язнів «звіринця» — почувся дзвін. Що це? Невже дзвонять в тюрмі на ранішню перевірку? Ні. То гуде дзвін Св. Софії — посилає тривожний зов по всій Україні. То тривожно гуде й великий Мотрин дзвін — скликає холодноярців на бойову збірку...

Ідуть зімкнутими рядами безконечні бойові колони... В селянських свитах, у робітничих і студентських блюзах, у комсомольських сорочках і червоноармійських шинелях...

Ідуть колони твердим кроком непереможних. Не лякають їх тюрми, ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Полягли борці — воскресають в нових.

Ідуть колони тернисто-кровавим шляхом — до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: Воля — або смерть.

1936 р. Багатківці — Плугів.

1-й (основний) курінь Холодного Яру мав чорний прапор з гербом України і написом з одного боку – «І повіє новий вогонь з Холодного Яру», з другого – «Воля України-або смерть!» і жовто-блакитний прапор з написом «Полк гайдамаків Холодного Яру».

Пізніше цю легенду я сам чув декілька разів від селян, з незначними варіянтами.

В селі Цвітній, з якого походив Пилип Хмара (дійсне прізвище), був сильно розвинений гончарський промисл. Цвітнянські гончарі розвозили кіньми свої вироби на продаж по теренах Київської, Херсонської, Полтавської губернії, заїжджали аж на Поділля, і одноразово виконували ролю далеких розвідчиків, привозючи відомості про своїх і ворогів з дальших околиць. Очевидно, хтось з них привіз був чутку, що до частин Зимового походу прилучилася вся Галицька армія і кубанські козаки, які утекли від Денікіна. Чутка ця незвичайно розповсюднилася і підносила настрої у повстанців.

Отаман Мамай, дійсне прізвище Щириця, з фаху гімназіяльний професор, старшина військового часу. Після здавлення большевиками повстань на Україні він, заховавши своє повстанське минуле, став професором історії в катеринославському інституті Народної Освіти. Був членом Союза Визволення України і організатором націоналістичної студентської молоді. Був викритий і розстріляний в 1930 році в Черкаському ҐПУ.

«Боротьбіст» – член партії «українських комуністів-боротьбістів», яку згодом большевики розігнали.

Згинув в осени 1920 р. в бою під Черкасами.

Пізніше на тій площі большевики поставили Піркові пам’ятник.

Помер у в’язниці від тифу.

Розстріляна в 1921 році.

Мій Абрек окалічів на ноги після того, як вирятуваний ним від смерти Гриб нагодував його на радощах через міру ячменем, не давши як слід прохолонути.

Підстаршина артилерії – «капраль».

Значно пізніше довідалися ми, що то зробив лубенський селянин, що служив кільканадцять років урядником царської поліції. Московський монархіст по переконанням, він ненавидів український національий рух і при першій нагоді «прислужився» своїм односельчанам.

На цьому місці дякую панові Іванові Лютому за лист із доповняючими інформаціями. Для читачів дозволю собі також навести уривок із приватної частини того листа: «Тепер отут, на Поліссі, гнемо карки, ладуємо дерево, але не тратимо духу і запалу. Живемо спогадами і майбутнім. Виховуємо дітей, навчаємо їх, щоб любили батьківщину й життя для неї при потребі не пожаліли».