Й нарік його можем своєї одинадесятилітньої доньки Парміс, нарік привселюдно й привсеміжно, та літа спливали, вже ввосьме води Уфрату виходили з берегів, донька задівувалась, а Дар'явауш неначе забув про своє слово й своє кляття…
Коли сонце скотилося до важкої чорної хмари, що заповивала ввесь небокрай із заходу, скіфська рать стала на ночівлю. Слам перського царя розіп'яли дві великі полотки — одну для чільника, другу для учти. Зопір повагався й запросив до свого намету Мітробатеша. Євнух мулявся, та було видно, що ті запросини припали йому до смаку, він удячно вклонивсь вельможеві й звелів одному з безсмертних перетягти його нечисленні речі сюди.
Й коли вже добре смеркло й табір, гомінкий і ляскітливий, ураз притих, стало ясно чути передзвін молотів. Аж тепер молодий сатрап усправжки відчув, що він серед раті, яка, задкуючи, втікає під навалою дужчої сили, але збирається се робити й надалі. Коли ратник клепле потуплений меч, він мислить не про ласку ворога, а про війну.
Зопір звів очі на євнуха. Той дивився йому просто в чорну вирву носа, та, певно, думав щось своє. Й згодом тоненьким жоночним голоском виспівав:
— Клеплють… Люблю слухати ковалів серед ночі.
Його слова, як і слід було сподіватись од євнуха, відображали зовсім не те, що снувалося на думці,- навряд чи пісня ратних ковальських молотів збуджувала в його серці такі солодкі видіння, й Зопір се знав, бо змалечку призвичаївся до хитрини жонолицих євнухів.
Два безсмертних послали в одному краї полотки молодому сатрапові, в протилежному — Мітробатешеві, між узголів'ями в них блимав жовтим вогником каганець на високій тринозі, вони сиділи й дослухалися притишених голосів, близького й далекого іржання спутаних коней та дзенькання молотів, що відлунювало на всьому обширі серпневого пересохлого степу. Мітробатеш, кілька разів одспапнувшись, мовив:
— Парко… — й вийшов з намету, а за хвилину-другу, коли Зопір уже розібрався й ліг, у полотці знову почулися кроки. Сатрап удавав сплячого. Не було жоднісінького бажання розмовляти з безвусим і безбородим царським служкою, та почулося грубе кахикання, й Зопір обернувсь. У наметі, ледь освітленому мерехтливим бликальцем, стояв між із голеним підборіддям, в ошатному строї скіфського вельможа. Протягом дня сатрап не раз бачив сього неспокійного чоловіка з лихим вогником у вічу й знав, що се володар одного зі скіфських племен. Перський сол одкинув легке вкривало й звісив босі ноги додолу. Скіф щось квапливо забелькотів своєю незрозумілою мовою, й Зопір тільки сидів і висвистував діркою в носі. Той почав тлумачити, голосно вигукуючи кожне слово, як говорять до глухих та чужинців, і се тривало поти, поки до намету ввійшов Мітробатеш. Обоє заперемовлялися, й певно таки по-скіфському, й Зопіра се здивувало.
— Ти вмієш їхньої мови?
Йому тільки тепер стало ясно, чому Дар'явауш одрядив з ним саме свого євнуха. Мітробатеш вибачливо всміхнувся молодому сатрапові й сказав:
— Се цар скіфів-сколотів, які речуть на себе сіверяни. Ймення йому Лют Пугачич, а греки речуть на нього Скопасіс, і ми такоже.
— Відаю, — озвався Зопір. — Мислиш, як не маю носа, то й очей не маю?
В голосі його забриніло роздратування, се було від непередбачених одвідин, і євнух солодко всміхнувся до примхливого сатрапа:
— Не сердься. Скіф має тобі щось повідати.
Зопір зітхнув, бо сердитися й справді не було на кого, й сей скіфський цар не винний у їхніх із Дар'яваушем стосунках.
— Що він рече?
Мітробатеш довго розмовляв із Лютом Пугачичем пошепки, перетлумачив же кілька слів:
— Рече, аби ти вийняв сина скіфського царя Боримисла, на якого ми речемо по-грецькому Ідантірс.
— Як?..
Зопір устав, і чорна дірка в його носі зробилася ще чорнішою, бо шрами зблідли й помертвіли від хвилювання. Й коли кров знову підійшла й дірка трохи пригасла, євнух пояснив:
— Рече, аби ти вийняв того малого царського сина. Він зараз у їхній столиці, й по нього цар виряджає гінців малою потугою: сто воїв комонних.
Се було схоже на пастку, якусь нову хитрість, і Зопір спробував самотуж ухопити край нитки, що веде до клубка. Та видимої причини не було, й сатрап Вавілонії ще дужче схвилювався. Він підійшов до скіфа й упритул засопів на нього чорною вирвою:
— Хочеш перекинутися на наш бік?
Лют Пугачич хапнувся рукою до золотовручного сікуна при боці, тоді клацнув ним у піхва й, не тамуючи голосу, сказав:
— Коли б тобі не даровано живота, я би посік тебе тут-о!
Читать дальше