Михайло Андрусяк - Брати вогню

Частенько підходив до мене сусід Василь Левко. Не мав він і сімнадцяти, тому доконче потребував якоїсь розради. Мені звіряв усі біди. Вишкіл давався хпопчакові важко. Пошепки, ледь не плачучи, скаржився, що мався від поляків, німців, москалів, а тут і свої не вельми жалують. Як умів, заспокоював я м’якосердого сусіда: мовляв, усе незабаром владнається, а вишкіл треба відбути, бо без нього які з нас вояки. Невисокий, щуплуватий, із крісом ледь не до п’ят, Василько мав твердий дух, бо походив зі свідомої родини українських революціонерів. З часом муштра пішла йому на користь, і він став чудовим стрільцем: сам посміювався зі своїх недавніх нарікань. Я мав могутнє здоров’я і добрий гарт, зате Василько був освіченіший і мав талант актора й співака. Він змалечку виступав на сільській сцені під орудою старшого брата Михайла.

Невгамовний і невмолимий бунчужний заставляв вишкільників проробляти безліч руханкових управ, ганяв до сьомого поту. Молоді стрільці сердилися, проте згодом не один дякував бувалому воякові за добру військову науку. Полюбляв бунчужний і гучну пісню. З тільки йому зрозумілих причин заставляв стрільців співати, коли сотня марширувала під найприкріший горб. Хоч на голодний шлунок не дуже поспіваєш, бо годували нас гіренько: гуслянка, кулеша, бринза – і ніколи доволі. Горяни самі жили внадголодь. Інколи привозили продукти, зібрані в польових районах. Тоді стрільці могли досита посмакувати квасолевої зупи чи картоплі.

Та йшла війна, і на харчі ніхто й не думав нарікати. Вишкільники поки що були в домашній одежі. Нас розбили на чоти, рої. На команди старшин стрільці відповідали: «Так є, друже командире!». Я потрапив до першого рою першої чоти. Ройовим був Чумак, чотовим – Завірюха. Вишкіл тривав два місяці. Опісля підготовлену сотню прийняв Орлик. Тут я мав псевдо Чумак. Перебрав його від загиблого брата Івана. Сотня якийсь час квартирувала на Завоєлах, відтак перебралася ближче до Брусторів.

На Різдво 1945 року Орликова та ще кілька сотень вишикувалися на великій галявині в лісі неподалік від Березова. Напередодні старшини повідомили, що прийматимемо присягу. Гучні слова команди розбудили від сплячки зимовий ліс.

– Струнко! Крісом почесть дай!

– До присяги! На Тризуб глянь!

Стрільці, підстаршини й старшини завмерли в урочистій миті.

– Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю й совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України…

Повторюючи за курінним Книшем слова присяги разом з іншими молодими стрільцями, я бачив не засніжений ліс, а батьківську хату край села, до якої впритул підступав золотоколосий лан пшениці. Видиво було таке реальне, аж відчув запах стиглого хліба. В обороні рідної хати й української ниви стали безвусі повстанці, що зібралися того морозяного дня в Карпатах.

– Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя… – долітали до свідомості звідкілясь іздалеку слова присяги.

Поверталися на становисько, а сніг урочисто скрипів під ногами.

– Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.

Перший великий бій з енкаведистами сотня Орлика звела в січні сорок п’ятого. Прийшов наказ курінного переміститися з Брусторів до присілка Завоєл. Москалі великою силою сунули з долів. Стрільці зайняли вигідну позицію на вершині гори. Верхівку сусіднього горба осідлала сотня важких кулеметів Гамалії. На той час стрільці нашої сотні були вже зодягнені в червоноармійську форму. В бойовій гарячці стрільці сотні Гамалії прийняли нас за чекістів і вдарили з кулеметів. Кілька наших стримано застогнали. Кулі від своїх допікали не менше, ніж ворожі. Орлик швидко знайшов спосіб порозумітися з Гамалією за допомогою сигналів. Кулеметний вогонь ущух. Москалі наступали знехотя, хоч і сил, і зброї мали вдосталь. Гори лякали їх. За кожним деревом чи кущем їм ввижався повстанець. Зате «героїчно» воювали вони на долах, у селах, із беззахисними селянами. Бій тривав понад дві години. Чекісти не витримали й накивали п’ятами.

Після бою гарячий і рвучкий Орлик прискочив до Гамалії, вхопив його п’ятірнею за розкішну бороду й гукнув: