Михайло Андрусяк - Брати вогню

По якімсь часі чую, пригнав коні Лесь. Неня, дрібно схлипуючи, розповіла йому, що Семенючці привидівся Микола в нашому саду. Брат зайшов до хати й з налитими слізьми очима став перед фотокарткою, де ми з Іваном зазнимковані в козацькій одежі. Він би ще довго приглушено схлипував, якби з-за столу не з’явилася моя кудлата голова. Хлопця з хати, гейби вітром здуло.

Удома пробув я недовго. Не хотів наражати на небезпеку всю родину. Батька, який війтував за Польщі й за німців, призначили головою сільради і за других совітів. Його все частіше енкаведисти розпитували про синів. Але селом ходив поголос, що ми з Іваном у Червоній армії. Отож я не дуже хотів показуватися на люди. Разом із ровесниками вирішили податися до повстанців у Карпати. Керував збором станичний Микола Мартинюк. Сільські хлопці зійшлися до хати Проця Лалака. Набрався цілий підвідділ – чота.

По Покрові сорок четвертого вирушили в гори. Полями швидко дійшли до Тишківців. Там до нас долучилося ще чимало юнаків. Загартованим буковинським походом хлопцям видали зброю. Нам з Іваном Яремою дісталися кріси. Розбиті на дві чоти, ми організовано переходили від села до села. Порівняно з буковинськими негараздами цей перехід видався нам дитячою забавою. Підпільний зв’язок діяв бездоганно, терен знайомий, харчів удосталь, енкаведистам можемо дати збройну відсіч… Провадив наш підвідділ Палій із Поточиськ. Швидким упевненим маршем дійшли до Пруту. Провівши детальну розвідку, перебрели студеною водою швидкоплинну річку, відтак поминули Ключів і зайшли до Березова, звідки до Космача – кінцевої мети нашого походу – рукою подати.

Дорогою неждано-негадано причепилася згадка про недавнє дитинство. Вочевидь, то було остаточне прощання з безтурботною босоногістю. До другого класу походив лише кілька днів. Зі школи вигнали, бо виколов диктаторові Пілсудському очі на портреті. Так з однокласною освітою пройшов нелегке життя. Закінчував інші «університети». Іван частенько зводив потіхи заради нас зі старшим на два роки від мене Федором. Обидва мої старші брати були плечисті дужаки. Я ж ріс високий і гінкий, хоч кість мав широку. Федора замагав завжди, через що він неймовірно злився. Якось перед Різдвом нараяв полизати колесо від січкарні. Я ледве відірвав обпеченого язика від промерзлого заліза. На Святий вечір куті не зміг навіть попробувати.

Друзями моїми були набагато старші Іван Драгомаца й Андрій Паньків. Хлопчачим нашим витівкам не було стриму. З пивниці у ксьондза Кнігніцького взимку тягали жердкою із цвяхами на кінці яблука, за що були биті на сповіді хрестом по чолі. У нього ж ловили голубів на прив’язану до шнурка кукурудзу. Зі зростанням числа рубців на наших худих спинах фантазії не відбавлялося. Чимало мороки наша трійка завдавала сільському корчмареві Лузерові. Та як тільки я став досягати ногами до нарощених підніжок ткацького верстата, змушений був розпрощатися з відчайдушним товариством. Від зорі до зорі гупав дубовою лядою. Ткацтвом заробляв на себе й молодших братів та сестер. За німців у селі зорганізувався сільськогосподарський вишкіл, який провадив Проць Євчук. Мені виділили грядку кормових буряків, до яких мусилося добряче докладати рук.

Поринув у спогади, наче миша в помиї. Чим більше думав, тим глибшала прірва між дитинством і зрілістю. Юності не було. Наїзник утоптав її кирзовим чоботом у кривавий заміс. Багатьом моїм ровесникам судилося вмерти, не звідавши втіх молодості.

Із Березова нас повели по зв’язку на Космач. У сутінках грізно замогутніли Карпати. Вкриті густим темним лісом гори зустріли нас, гейби рідних дітей. У Космачі на постій розводили місцеві повстанці. Після Буковини, де постійно доводилося тікати або таїтися від енкаведистів, карпатське село видалося справжнісінькою Повстанською Республікою. Ділова заклопотаність багатьох озброєних людей вселяла тверду віру в те, що ми непоборні. Тіло повнилося дивною міццю. Колективна енерґія волі підживлювала кожного повстанця зокрема. Той, хто її звідав, залишився непереможним духом назавжди, вільним навіть у неволі.

Нас розмістили в дерев’яних рублених хатах на присілку Завоєлах, що за сім кілометрів від центру Космача. Відведені для відпочинку й адаптації три дні знайомилися з чудовою гірською місцевістю. Розпочався прискорений військовий вишкіл. Команди «Бігом марш! Долів! Встань! Скачи!» вчувалися навіть уночі. Бунчужний, родом, здається з Кут, не давав попуску нікому. Молоді стрільці стрибали жабки з крісами за головою, мов заведені. Гучний голос бунчужного відлунював десь аж у високих полонинах. «Струнко! Спочинь! Розхід!»… Правда, я пробув у вишколі лише двадцять днів, бо пройшов його у Вербівцях за німців й опрактикував ґрунтовно на Буковині. Побачивши, що я не пасу задніх у фізичних вправах і стройовій підготовці, командири перевірили мене ще й у стрільбі. Стріляв також добре, тому від вишколу був звільнений. Натомість перевіряв зброю молодих стрільців, розводив стійкових. Одне слово, ніс звичну стрілецьку службу.