Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Люди були злі, слова кидали гострі, їхні очі палали палом. Бортних злодіїв по селах ненавидять особливою ненавистю: борті – Божий промисел, їх майже ніколи не охороняють і ніхто не важиться на них. Гомоніли про якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, а він у помсту палив хліба та рубав бортні дерева, й чомусь дивилися на мене, мовби був спільником не тільки Милі, а й невідомого мені Савки. Либонь, паламар бачив це й посвідчив, що ці два дні я працював у нього й спав у хліві, як він виходив уночі до вітру, то заглядав у засторонок, де я лежав. Мене відпустили. Я вже казав про свою віщувальну душу, вона знову квилила, і я думав, що найкраще було б завчасу відійти з села, одначе тоді це було б схоже, ніби я справді був у змові з Милею. Так могли подумати носачівчани, але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три ліси й три поля від них. Моя нерозумна делікатність зупинила мене. Вночі впіймали Дуду. Він приїхав буланим коником по жінку й втрапив на засідку.

І ось уже він стоїть біля шинкового двору, й староста Шарудило, натоптуватий чоловік з ціпком у руках, підперезаний жовтим поясом, запитує в Дуди:

– Ти чоловік незначний, чого по жінку приїздив уночі?

Мені незрозуміле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для чогось привели сюди.

Дуда, ще молодий чоловік, чорноволосий, кривенький на ліву ногу, дивиться в землю.

– На мене впала пословиця, буцім я подрав бортні бджоли. Я вирішив пересидіти в кума, поки правда задніє.

– Вона вже задніла. Де цей… як його… твій напарник по злому промислу?

– Не знаю. – Дуда підвів голову, його очі бігали туди-сюди.

– Одягніть на нього «гусака», посадіть у ставок, – наказав десяцьким староста. – Якщо до ранку його не заїдять п'явки, скаже правду.

Дуда страшенно злякався, збілів, забелькотів:

– Він десь там… У Данині чи Шатурі.

– У Данині чи в Шатурі?

– У Шатурі.

Поїхали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою його били – на обличчі виднілися синці. Привезли просто на подвір'я до старости – широке, поросле моріжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого боку навпроти хати. Далі, в глибині двору – два хліви, саж, льох, двір огороджено високим парканом. На подвір'ї юрмилися бортники. Побачивши злодія, вони загомоніли, посунули до воза, почали тусати Милю. Той сидів мовчки, зсутулившись, заклавши руки між колін. Та раптом розпростався, глянув зчервонілими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двір:

– Пріч, собаки. Судіть, коли на те…

Бортники сахнулися, відступили. Вигляд у Милі був страшний. Я боявся зустрітися з ним поглядом, і мене непереможно тягло зустрітися, але Миля чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би підійти до Милі, щось сказати, попросити пробачення… Але ж тоді покажу себе його спільником… Ми завше відхрещуємося від тих, на кого впала підозра, кого не любить влада. Але й не підійти… «Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся мене». Боже, який страшний цей світ! Він кожної миті змушує нас ступати в той або в інший бік, і як би ми не вчинили, втрачаємо щось… Тілом чи духом… І навіть якщо не хочемо ступати ні туди, ні сюди… Зараз бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свідчення.

А вони галасували всі разом, і в тому галасі годі було щось розібрати.

– Загляньте в Статут, у Статут подивіться, – вимахував руками дзьобоносий чоловічок зі шрамом на щоці, зодягнений в короткий жупанок. Він вискочив на воза за спиною в Милі.

– Бортного злодія не судять по праву, самі вотчинники призначають кару, – заперечили йому.

– Треба везти до полкового суду, – мовив староста.

– Бортних злодіїв вішають самі бортники, – пролунало з натовпу. Вимахнула палиця і впала на плечі Милі. За нею ще одна – далі загупотіло.

– Отако, виб'ємо, сам здохне, – сказав староста й повернувся спиною до воза.

– Він хоче стерти нам право, – гукнув дзьобоносий. – Громадо, це буде злодію легка смерть.

Палиці поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязкує ланцюгом пес та цокотять зуби в Дуди.

– Везімо його до дуба, – прогув дід у чорній шапці, збитій по-парубоцьки на потилицю.

Кілька чоловік посунуло з двору, тоді староста зачинив ворота.

– Е ні, люди добрі, – сказав він, – якщо судити – то вже гуртом.

– Ми всі, вся громада присудили бортного злодія до повішення. Воля Божа й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.

Двоє дядьків пішли з двору й незабаром повернулися з попом.