Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– Куди? – запитав я.

– Не закудикуй, там довідаєшся. – Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.

– Гріх великий… непрощенний, – зашварготів я.

– Гріх у міх… Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.

– Не можу я, просто не зможу… Совісно…

– А мед мій їв! – раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.

Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборгову-вати будь-кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:

– Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.

Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв.

– Грець з тобою… Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева… А щодо совісті… Її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті… Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако. – Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:

– Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика…

Я опустив очі.

Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий-малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз… Я мав би сказати в селі, застерегти господарів… І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом… Ще й мовби трохи товариш мені… Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.

Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.

Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою – обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки – село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом, – є що молоти й давити, – отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив – козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.

Найкраще було б піти до козаків та розповісти все про Милю, про відро з медом, яке він мені показував. Одначе це вже був би донос на свого товариша. А може, й не він цієї ночі вкрав мед?… Я не знав, що робити, й лишив усе на волю Божу.

Паламар побачив, що до городньої роботи я сьогодні не годен – на долонях понабігали водянки, а сам я аж хитався, – загадав перебирати в коморі начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у голові думки, такі ж убогі й нікчемні, як те лахміття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа спіймали, а молився за те, щоб він утік, щез звідси назавжди.

Одначе Пилип не щез. І хоч цієї ночі господарі стерегли свої борті, одну пасіку однаково було обібрано. Злодіїв не наздогнали, але бачили, як вони втікали в лози буланим коником. По конику впізнали того, хто ним їхав. Вранці пішли на подвір'я до Дуди – то він правував коником у лози, – його не було, кудись поїхав. Сусіди вказали, що в Дуди ошивався якийсь не тутешній чоловік вельми непевного вигляду. Ще хтось пригадав, що бачили того чоловіка зі мною. Покликали мене й запитали, чи знаю я такого от чоловіка й ким він мені доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсім недавно у Борзні, що він привів мене в село й покинув, а сам кудись пішов. Староста допитувався, чи бачив я після того Милю й чи знаю щось про його лихий промисел. Я стояв, опустивши очі долу, й душа моя тремтіла, як бадилина на вітрі. Мусив розказати, що Миля показував мені відро з медом та лазиво. Знав, що вчинив гріх, але не знав коли: тепер чи раніше.