Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Нас ніхто не виганяв, ніхто нам нічого не казав, одначе Миля не захотів залишатися в селі, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Ні Миля, ні я не обмовилися жодним словом, ми йшли мовчки, й нас супроводжувало чи то насмішкувате, чи то печальне дудодіння удода в ліску за селом. Удод бурмотів по-московському: «худо тут, худо тут», і я подумав, що тут і справді кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

Одначе погано було не тільки тут, а скрізь, куди нас приносили наші ноги, ніде нас ніхто не чекав, нікому ми не були потрібні, і все, що витворив цей великий, багатий, чудернацький світ, було не для нас. Мені в голові навіть майнула думка: а чи не полишити все та піти в монастир спасати свою душу і душі близьких мені людей? Одначе подивився на Милю й не одважився йому сказати про те, – Миля… всміхався. Підняті долішньою губою товсті короткі вуса відстовбурчилися і, як мені здалося, ворушилися.

– Ліс темний… Пеньки обгорілі… Кроти земляні… Мало на вас наставляють пасток… Але… Якою мірою тобі міряють, такою відміряй і ти. – І враз зупинився. – Ет, пропади воно все пропадом. Поведу я тебе, Мартине, в одне місце…

– Якщо там ріки молочні, то краще не треба, – буркнув я.

– Не молочні, а медовії. Медовії, Мартине. – Й так ляснув мене по плечу, що я аж присів. – Село називається Носачівка, і люди всі там носаті… Колись я там вже бував. Навіть приятель у мене там лишився.

Далі Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополудні, ми вже входили до великого багатого села Носачівки.

Пилип завів мене до обхідчастої, без огорожі, хати, двері якої були прочинені, в хаті на долівці лежала розстелена житня солома й на ній, посхрещувавши по-турецьки ноги, сиділо з півдесятка хлопчаків з дерев'яними дощечками в руках, з печі стирчали чоботи й лунав хрипкий голос: «аз, буки, віди…» Хлопчаки стукотіли крейдою по дощечках і повторювали хором: «Аз, буки, віди». Дячок навчав учнів грамоти. Миля поторсав за чобіт, його хазяїн спочатку одбрикнувся, потому обидва чоботи посунули з печі. Чоботи були великі, а той, хто в них взутий, маленький, з розтріпаною борідкою та сльозливими очима. Миля і дячок довго шепотілися в кутку, пізніше Миля розповідав: він хотів, щоб дячок поопитував мене і взяв у помічники, але дячок не погодився – учнів у нього й так мало. Проте він сказав Милі, що в селі – мрець, помер урядовий чоловік. Миля потягнув мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. І читав усю ніч, напереміну з паламарем, і мене нагодували та напоїли, а гроші за читання забрав Миля.

Всю ніч у хаті та на подвір'ї товклося багато людей, вони з цікавістю дивилися на мене, незнайомого їм чоловіка. Мій голос – тихий і жалібний – їм сподобався. Плачів було не багато – сотник хворів давно, його соборували кілька разів. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини – двоє – сиділи на лаві – рудоброві, рукасті, важкі…

Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували – набачився в Чернігові та Києві пишніших.

Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини – для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину – доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення – доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря – подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг – обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав: «їж». Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.

– От бачиш, – сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки, – казав же – ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.