Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Цар банкетував, веселився, а в темних, похмурих підземеллях конали безневинні люди, і їхні стогони не сягали його вух. Не сягали навіть тоді, коли він сам спускався в підземелля. Ні, не мучило його сумління, не збирався шукати правди – не міг примиритися з тим, що живе на світі муж, який не зігнувся, не впав навколішки, не вимолює собі того, що дано Богом усім – життя.

…Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого підземелля. Догоряв останній великий світильник української свободи. Про що думав гетьман у ті хвилини? Се відомо тільки Господу, а більше нікому. Можемо лишень сказати напевно одне – про Україну.

Спершу цар послав до льоху лікаря – щоби скаламутив душу гетьманові, поманив примарою життя. А далі він сам і візьме ту душу в свої жмені. Він умів те робити. Немало людей обманув обіцянками.

…Зайшов з ліхтарем солдат з сторожі, за ним – лікар з скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дістав з скриньки німецьке причандалля: шніпер, ножиці, катедр, поставив у рядок кілька пляшечок з ліками. Полуботок повів очима, але не ворухнувся, навіть кайдани не брязнули.

– Ось… Поставимо тебе на ноги… Їхня величність повелів… Милості його незмірні… Каже: верни до життя чернігівського полковника… Він нам потрібний…

– Кому? – враз пролунав тихий голос. – Даремно клопочешся, лікарю. Нащо мені життя, якщо не можу бути корисним вітчизні! Нехай він спершу поверне її… Але він не поверне. – Й замовк. Байдуже відвернувся до стіни. Ані іскри зацікавленості у вченому ескулапі.

Лікар зрозумів, що Полуботок його ліки вживати не буде. Склав причандалля й мовчки вийшов за двері.

По хвилі увійшов цар. Знову ж таки, лише Бог-всевидець знає, про що вони говорили, одначе останні слова гетьмана вилетіли з підземелля на Божий світ. Біля напіввідчинених дверей стояло кілька гвардійських офіцерів, аби кинутися на поклик царя, йому на допомогу (Петро боявся Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом до стіни). Вони й винесли Полуботкові слова на волю:

– Вірю безсумнівно, що за безневинне страждання моє і ближніх будемо судитися в спільного й нелицемірного судді нашого всемогущого Бога. Незабаром станемо перед ним, і Петро з Павлом справедливо розсудять нас.

Петро з Павлом… Двоє найбільших святих. І відповідно – один з найбільших грішників і один з найбільших праведників.

Петра ті слова струснули, наче трухлу грушу. Проте він був не з тих людей, котрі відступають з порожніми руками. Сховав свій гнів і сказав удавано співчутливо:

– Не знаю, на чиєму боці правда, і, мабуть, вже й не дізнаю її. Та нехай. Ти чоловік мужній і вже одним тим заслужив прощення. Мені такі слуги дуже потрібні. Немає в мене їх… Я прощу тобі твою непокору, твій непослух й випущу тебе звідси… Й ти побачиш Неву та сонце – зараз воно сяє у небі, – й побачиш свій край, своїх рідних, топтатимеш трави, скільки – знає лише Бог. Ось тобі моє царське слово. Але скажи… Багато про те балакають, багато ходить всіляких чуток… Ти – маєтний чоловік. Де твоє золото? Де твій скарб? Його не знайшли… Зізнайся й одразу вийдеш на волю.

Цар нахилив смолоскип, який тримав у руці. В ту мить брязнули кайдани, хоч постать у кутку навіть не ворухнулася. Цар відсахнувся. Пролунав сухий, спокійний голос:

– Він тут.

– Де? – мимохіть вигукнув цар.

– Тут. – Довга суха рука показала на серце. – Тут він, зі мною, найбільший мій скарб – Україна. За неї приймаю муки, за неї прийму й смерть. Сього скарбу ні ти, ні твої посіпаки нинішні та прийдешні не заберуть ніколи.

Смолоскип зашипів – цар, сам того не помічаючи, притулив його до стіни. Випростався, неначе потятий клинком, жигонув палаючим клубком вогню перед себе, не влучив у обличчя в'язня, влучив у стіну, смолоскип погас. Цар вибіг у двері, за якими стояла варта. Навстріч йому кинувся комендант фортеці, вони зіштовхнулися, цар відкинув його від себе, процідив крізь запінені люттю губи:

– Немає пощади! – Й рубонув рукою повітря.

Гетьман Павло Полуботок загинув вісімнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церкві Святого Самсона Странноприїмця. Нікого з наших на тих похоронах не було, нікого туди не пустили, аж через два тижні мені вдалося постояти в жалобі біля його могили під стіною монастиря та взяти з неї жменю землі, аби привезти її на Україну. За ту жменю землі, себто за те, що ченці пустили мене в монастир і показали могилу, я віддав їм всі, які заробив за літо, гроші.