Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Нестерова колесували заживо; відрубали одну руку й одну ногу, далі другу руку й другу ногу. Обер-фіскал не втратив свідомості, лежав і дивився в небо. До нього підійшов піп і підніс до вуст хреста: зізнайся! Нестеров похитав головою – зізнаватися мені немає в чому. Далі з Ревізіон-колегії вибіг майор і від царського імені просив зізнатися: за це Нестерову виявлять царську милість і одразу відрубають голову. Скривавлений обрубок так само похитав головою, безкровні вуста прошепотіли: «Не винуватий я». До плахи волокли його по калюжах й кинули обличчям в криваву калюжу (вже було закатовано кілька його помічників). «Не винуватий я», – востаннє прошепотіли спечені вуста Нестерова.

Це був найближчий царів підручний. То ж на яку милість могли сподіватися українські старшини, український гетьман, ненависні цареві вже тільки за те, що домагаються своїх прав та своєї правди! Гетьман і нині на всіх допитах казав твердо: «Немає нічого в переяславських статтях про побори з українців, а про давнини наші указано, щоб «пани воєводи до жодних порядків полкових і градських стосунку не мали», щоб лишався люд український при своїх правах і порядках, і ти, царю, ті права наші підтвердив, власною рукою розписався, договір з Скоропадським укладаючи».

Цар шаленів, цар тупотів пудовими ботфортами, вимагаючи від гетьмана самообмови.

– Хто тобі дав право встановлювати свій суд, коли було вказано, що вищим судом є суд колегії!

– Бог-вседержитель дав мені таке право. Я обновив суд, щоб кожен міг у ньому вільно позиватися, й не моя вина, що люди йшли шукати правди в нашого суду, а не в колегії. Бо ж наш суд правий, а колегія судила, як їй вигідно.

– Для чого привіз бланкети чисті, старшинами підписані? Щоб написати все з власного злого розуму та умислу?

– Чолобитні наші, підписані старшиною, писані нашою мовою, і мали переписати їх на бланкети мовою вашою, московською. Адже ви мови нашої не знаєте… Для того й бланкети, на яких старшини приклали руки…

– Лаговича послав для злого наущення…

– Ти послав Рум'янцева, мусив і я когось послати, аби декотрі старшини з страху не відмовилися від власних слів.

– Яких це власних слів?

– Правдивих.

– Тільки для того посилав? А ми ось зараз довідаємося…

Увели Лаговича, вимореного, скатованого, він похитнувся, й двоє солдатів ухопили його під руки. Дивився гейби божевільними очима і схитував ствердно головою на всі запитання. Й коли обізвався до нього Полуботок, він і на його запитання ствердно хитнув головою. Лаговича вивели. І привели Жураковського, він тримався мужньо, достойно, й сказав, що не шкодує на коломацькі листи, бо не стало життя в краї, задушили побори і козаків, і старшин, і посполитих. Генеральний осавул, котрий горою нависав над столом, не уникав царського погляду й голови не хилив. Солдати, які стояли обіч нього, видавалися недорослими школярами.

Писаря Савича цар запитав, чи знає той про потаємні замисли гетьмана. Савич скосив очі на Полуботка, далі на царя й мовив тихо:

– Не скажу, вашмось…

Царів кулак повалив його на підлогу.

– Скажеш, собако! Скажеш!

Савича підвели, він зяпав ротом. На мить в очах сяйнув гнів і погас. Володковський, який допомагав Розискній комісії й був присутній при всіх допитах, осмілився зауважити:

– Ваша величність… Не скажу – це по-українськи – не знаю.

– Брешеш…

– Запитайте ще когось…

– Не в нього ж запитувати, – бликнув очима на Полуботка.

І послав перевірити, чи правду сказав Володковський. Офіцери перевірили й доповіли цареві: Володковський сказав правду: «не скажу» по-їхньому, малоросійському, означає «не знаю». За «турботи» по виясненню істини з Савича стягнули сімдесят карбованців.

Одначе не всі трималися так, як Жураковський, і навіть, як Савич. Перелякані Гречаний, Левенець і Мануйлович підписували всі свідчення, які їм підсовував Рум'янцев. Фельдкур'єри притьма мчали ті папери в Пітер. Й гадом звивався Петро Валькевич, колишній слуга гетьманський, не тільки стверджував все, чого від нього домагалися царські посіпаки, а ще й прибріхував, вигадував на всю силу свого хитрого, верткого, не малого розуму. Скажений вдачею, лукавий, винахідливий, він не тільки псевдосвідчив, що чолобитна була підроблена, що всім старшинам були послані «научительні» листи, а й нібито на власні очі бачив у гетьмана листи від Орлика й навіть від Карла. Не важило, що не міг виповісти зміст тих листів, а чи назвати бодай когось, хто ті листи доправив, цареві було досить цього. Запопадливістю, шаленством Валькевич так сподобався цареві, що той взяв його на службу до власної канцелярії.