Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Цар запитував Полуботка, від кого він довідався про поїздку Рум'янцева на Україну, але Полуботок на те відказав:

– Твої слуги, царю, в них і запитуй. Я не знаю, але коли б навіть знав, однаково не сказав би.

– Ще скажеш.

– Не скажу. Відаю, яким способом тут добувають свідчень… Навіть у варварському Римі не знали таких способів… Одначе людина, якщо за нею стоїть правда, дужча від розпеченого заліза.

– Вважаєш, за тобою правда?

– Свята правда й вічний Божий закон. Понад нього немає нічого.

Знову стояли один насупроти одного – грізний, скажений цар і спокійний, нескорений гетьман. Цар репався від непогамованого гніву. Либонь, Полуботок був першою людиною, яку не міг зломити. І десь у глибині його пранцюватого, гнилого єства спалахували іскри подиву та пошани, але вони не могли розгорітися в світлий вогонь. Цар шкодував, що немає в нього під рукою жодного такого підпомічника, шкодував, що Полуботок не з ним: і ярився гнівом. Він вже знав, що живого Полуботка на волю не випустить, бо той не скориться і невідомо, які сили може зібрати собі в поміч.

Вдень Петро чинив вивід українським старшинам, ходив дивитися, як конають на палях його підпомічні слуги, а увечері виточував з велетенської кістки лампаду, аби повісити її перед іконою Христа. Дивовижна несув'язь цього світу – найбільші грішники найдужче намагаються догодити Богові. З тими своїми нещирими дарами мають прийти й на Страшний суд.

Допікав Полуботку та іншим старшинам президент Таємної канцелярії дріб'язковий, уїдливий, нишковий генерал Ушаков, з обличчям вузьким і довгим, схожим иа лисяче. Вважав себе великим вивідником, звивав хитромудрі петлі, розставляв сильця, намагався загнати в них Полуботка й принести цареві в зубах здобич. Заходив то з того, то з іншого боку, випитуючи, в якому часі до арешту була написана чорнова промеморія, що її гетьман відіслав на Україну, та хто її писав. Те йому було потрібно, аби потягнути з бідолахи жили, добитися обмови всіх, кого хотіли обмовити. Полуботок відповідав, що промеморію писано з його слів, а хто саме писав, не пам'ятає, а коли б і пам'ятав, однаково не сказав би.

Ушаков свистів крізь дірявий передній зуб свої запитання, й здавалося, що він сичить.

…В ті страшні дні Полуботок довідався, що у Якова народився син, перший його онук (до цього все були дівчатка), й усміхався просвітлено, а Ушаков думав, що гетьман сміється з нього, і аж корчився зі злоби.

Уже протягли від України в холодну далечінь іржаві струни журавлі, одквітували сади, пташки вивели пташенята, а Розискна колегія все ще вела слідство. Проривалися з-за стін Петропавловської фортеці якісь чутки, і знову западала глуха німотність, здавалося, все там мертве, вже й немає нікого та нічого й тільки червоно-білий прапор тріпотить на шпилі, та кожної чверть години куранти вигравали чужоземного канта. Мені день починався з того, що я виходив на подвір'я й дивився на той шпиль і слухав тоненьке, немов комарине, дзижчання, вигравання курантів. Як я ненавидів той прапор і ті куранти!

А дні повзли, волохаті й одноманітні, як гусінь у запущеному саду. Людська душа звикає до всього, либонь, і в моїй душі все поросло мохом та глухою кропивою. Навіть злість, розпач, який охоплював мене напочатку, поріс тим зелом. Бо що я міг вдіяти, чим допомогти в'язням? Молитвою? Але я… не вірив навіть у молитву. Куди вона поділася, куди витекла з мене гаряча, сповнена віри, надії! Бог є любов! Либонь, він ставав ненавистю. До ворогів моїх, до цього, такого розпланованого, такого чистого міста, в якому царським указом заборонялося, аби на вулицях «ніякого скаредства та мертвечини не валялося». Ті вулиці були рівні й чисті, й обіч них зеленіли квітники та садочки, я підмітав їх разом з полоненими шведами й садив молоді деревця, доглядав за ними, заробляючи на життя. Кілька разів наймав човника та, вдаючи з себе рибалку, пропливав біля заклятого острова, один раз навіть пристав до берега, але від стіни в мій бік побігло двоє солдатів з рушницями, і я відплив на бистрінь. Я пережив у Пітері дві повіні й молив Бога, аби він змив водою в море це прокляте місто. Одна повінь, вже восени, була особливо великою. Люди почали тривожитись ще звечора, коли вода на мірних стовпах сягнула небезпечної білої риски. Всю ніч ревів вітер, бушувала буря, а на ранок канали здулися, й вода пішла на вулиці. Я бачив, як впав у нашому дворі паркан, як ошаліло мчали вулицею коні, як якийсь чоловік по коліна в воді підвів під вікно будинку, що навпроти нашої корчми, коня, і як з вікна з криком вихопилася жінка, впала коневі на спину, й чоловік повів коня уподовж вулиці. А в нас у корчмі вода залила підвали, а далі здулася, тріснула підперта нею знизу підлога, й половий, молодий хлопець Архип, посковзнувся і впав у залитий водою погріб, й ми наледве витягли його. Трохи далі за нами жив якийсь значний пан, там увесь час стояла паровиця коней, запряжених у ридван, а коли вода сягнула коням до животів, ридван від'їхав, натомість пригнали великого човна. Той пан чомусь не хотів лишати домівку й сидів там, аж поки вода не почала спадати. Й по вулицях, по каналах, по Неві пливло безліч усілякого колоддя, деревин, плах із розвалених водою хат, і ми виловлювали все те й складали в себе на подвір'ї. Так що, хоч господар і потерпів від повені – залляло підвали та зірвало підлогу, але надолужив на дармовому паливі.