Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Я підійшов ближче. Ількові очі були вибалушені, тонке обличчя перекривлене, мокре, спотворене – одна жива грудка жаху.

– Іване… допоможи… дай руку, – хрипів він.

У моїх грудях щось тремтіло дрібно-дрібно. І всього мене почала трусити дрож. Я схлипнув, для чогось оглянувся. І знову, неначе приворожений, дивився на Ілька, котрий потопав. У моїх грудях мали б спалахнути співчуття, жаль… Не спалахнули.

– Рятуй!.. – знову прохрипів Ілько.

Рятувати – чи не найперша християнська заповідь. Христос прощав усім, навіть своїм убивцям. Я ще не знав, що Ілько вбивця. Але знав, що він – ворог. Запроданець.

Врятувати запроданця – врятувати власну душу. Найтяжчий, непростимий гріх – не порятувати того, хто на краю загибелі. Перед цим гріхом маліють усі інші.

…Порятувати запроданця – занапастити все, чим жив, за що боровся, бореться й страждає гетьман, страждають інші старшини…

Либонь, я тоді так не думав, але все те вмістилося в моєму серці. Ще раз, майже безнадійно:

– Рятуй!..

Я потягнув палицю, ввігнану в кригу. Вона не піддавалася, я похилив її на себе, переломив. Важким, з намерзом, уламком штовхнув Ілька просто в груди. Ще побачив, як ковзнули по кризі пальці, майнула біла пляма обличчя.

Я повернувся й побіг. Ноги мені підгиналися, серце шалено стукотіло. Вже на березі оглянувся: на кризі не було нікого. Упав обличчям у сніг і не почув холоду. Плакав чи не плакав… Мабуть, плакав. У роті мені пересохло, і я ковтнув снігу. «Не знаю, чи простить тебе Бог, але я не прощаю», – майнуло в думці і охолодило все моє тіло. Поволі, важко підвівся. Оглянувся ще раз. «Це вони втопили його, – майнуло в думці. – І скільки ще втоплять. Усіх? Якщо не зупинимо… І я не вберіг свою душу. А як її вберегти в такому житті… Збережеш її, втратиш усе».

Аж тепер здивувався, що немає Милі, що він не побіг навздогін за Ільком. Берегами, а далі садом вернувся в двір і побачив, що там метушаться люди, але метушаться не по-весільному, й побачив коня осідланого біля повітки – не нашого. Серце моє стиснулося тривогою, воно вже відгадало лихе. Справді, осідланий кінь був Ільків. Ілько не встиг утекти на ньому, але встиг поранити Милю. Пилип лежав у меншій корчемній кімнатці, тій, що за повіткою, на лаві, спливав кров'ю. Його перев'язали рушником, але рана не втихала, рушник набряк криваво. Покликали лікаря, але він тільки розвів руками.

Побачивши мене, Миля тихо прошепотів:

– Де він?

Довкола товпилася весільна челядь, і я не міг сказати правду, мовив:

– Утік.

Миля застогнав, закрутив головою, застогнав ще дужче, і я нагнувся до нього, прошепотів на вухо:

– Нема його. Утопився.

Пилип заспокоївся й попросив горілки. Корчмар приніс повний пугар. Миля жив ще добу. То поринав у забуття, то приходив до свідомості, й тоді знову просив горілки. Я віддав корчмареві всі гроші, й той справно носив міцне питво. Кілька разів Миля починав щось бурмотіти, я ставав біля нього навколішки, але нічого не міг розібрати. Один раз він заспівав, але не по-нашому.

Миля помер під полудне наступного дня. Його поховали на лебединському кладовищі, я продав його коня й розплатився з попом, трунарем та півчою. І по тих клопотах щось опало в моїй душі й притисло мене, і я довго сидів у корчмі, спустошений, отупіло дивився на пугар горілки, який замовив корчмареві. Я ще ніколи не пив стільки горілки, кілька разів лишень пригублював чарку, зрідка випивав трохи вина, а нині взяв у руку пугар і вихилив його до дна. Сп'янів одразу й спав вечір та всю ніч. А вранці встав, і голова мені репалася від болю, й корчмар радив похмелитися, але я не зміг проковтнути й півчарки смердючки й з тим від'їхав шляхом, який називається Сагайдак, прихопивши папери, які Ілько забрав у Марії. Закопав їх, чи, певніше, завалив, землею в напівзруйнованому погребі на старому хуторищі недалеко від Чернігова. В мене всередині все мовби замерзло, затверділо, я був спокійний тим холодним спокоєм, коли людина нічого не боїться й готова важитися на будь-який крок. Не боявся ані придорожних розбійників, ані солдатів московських, ані козаків сторожі. І – диво, всі стрічні вловлювали в мені ту свинцеву рішучість, жодного разу ніхто мене не зупинив, не запитав, хто я і звідки та куди іду.

У Чернігові мені не вдалося побувати на подвір'ї Полуботка – там стояв московський караул і туди нікого не допускали. Мені вдалося тільки погомоніти з Ганною Романівною, дружиною гетьмана. Ганна Романівна вже знала про арешт чоловіка, я тільки розповів, як це трапилося. Про те, звідки їду зараз, не сказав, – навіщо їй ті таємниці, та й не знав, що таїть у мислях своїх, в що втаємничена, в що ні, вона була другою дружиною, прожили вони з гетьманом лише три роки і яка слалася поміж них сув'язь – хтозна. Господиня вона була добра, порядкувала вміло.