Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

– А Гнат? – запитав я.

– І Гната немає, він при панові. Будуть позавтра. А чого це ви роз'їздилися нарізно? – запитала.

– Нарізно з ким?

– Як то з ким? Був уже один сьогодні. Теж з Пітера, від гетьмана.

Я захвилювався.

– Звідки знаєте, що від гетьмана?

– Казав так.

– Як же… Не міг ніхто раніше за нас…

А сам подумав, що, може, й справді гетьману вдалося послати ще когось і той гонець добувся поштовим трактом. Марія побачила, що я оглядаюся на челядника, котрий чипів у порозі, звеліла йому вийти.

Челядник засопів і вийшов.

– Що хотів той гонець? – запитав я. – Чим довів, що від гетьмана?

– Показав цидулу, там написано: він – канцелярист гетьманський. І сказав, що іде від гетьмана, з Пітера. Гетьману потрібні якісь папери.

– І ви їх дали? – шарпонувся я.

– А хто мені ви, чого присікалися до мене? – суворо звела на переніссі важкі брови Марія.

Я показав їй перстень Полуботка.

– Гетьман велів… Він сказав: ви знаєте все. Андрій, Гнат і ви. Пан гетьман у темниці пітерській.

Марія зойкнула.

– За що ж його? Як це сталося?

– Об тім – потім, – мовив я. – Хто був той канцелярист? Що він хотів? Як його звати?

– Звати, здається, Ільком… Казав, щоб я показала папери…

– І ви показали?

– Не всі. Ті, що в малій скриньці. І в прискринку. Там – про господарство. Трохи паперів канцелярських… Я не давала, але він мене запевнив, що вони йому потрібні. Для гетьмана.

– Гад! – сказав Миля.

Ми обоє вже здогадалися, хто гостював на хуторі.

– Куди він від'їхав? – знову запитав я.

– А я знаю… Поїхав, і все.

– Тітко Маріє, – сказав я якомога переконливіше. – Він може вернутися. Не сам, а з царськими комісарами. На гетьмана плетуть сільце. Гетьман велів усі папери знищити. Спалити.

– Приїде Андрій…

– Знищити негайно, – обірвав її я. – Може, вони вже десь поблизу.

– Не знайдуть, – відказала Марія.

– Знайдуть. Це такі люди, що знайдуть скрізь. Там буде багато солдатів… І комісари, які вміють шукати. Навчені на те.

Марія посунулася з лежанки. Стояла біля вікна, спиною до нас, думала, олійний каганчик, що горів на припічку, кинув на стіну велетенську розкошлану тінь.

– Там багато паперів, – сказала не обертаючись. – Є всілякі… Я мало тямлюся. Є навіть ще зі школи київської… Є кроничка роду їхнього, полуботківського. Він читав з неї. І ще одна кроничка про те, що було до нас, обидві його власною рукою писані.

– Кронички і все, що не на шкоду пану гетьману, ми залишимо. А решту…

Марія повернулася обличчям до нас.

– Хоч повечеряйте…

– Не вадило б, – прогудів Миля.

Ми повечеряли холодною, в лою, бараниною з квашеними огірками та хроном. Потому Марія внесла великий олійний ліхтар, засвітила його й, обкутавши полою свити, ступила до дверей:

– Ходімо.

Ми перейшли подвір'я й зупинилися перед темною, приземкуватою кам'яницею. Марія передала мені ліхтар, а сама відмикала двері – спочатку відкрутила ключем дві шпуги, відтак ще одним витковим ключем одімкнула внутрішній замок.

Кам'яниця була без вікон. Марія зачинила за собою двері й засунула засув. Ступила кілька кроків і освітила низенькі, заокруглені зверху металеві двері. Знову передала мені ліхтар і довго брязкотіла ключами. Озвалася до Милі:

– Берися за кільця.

Двері відчинилися важко, з іржавим скрипом. За ними були сходи. Спустившись униз, ми довго йшли підземним хідником, котрий завертав то ліворуч, то праворуч, відімкнули ще одні двері й опинилися в продовгуватому льосі. Там стояли дві невеликі скрині, оббиті залізом.

– Оце ось, – показала рукою Марія на скриню, що стояла праворуч, й відімкнула два висячі замки, повісила ліхтар на цвяшок у стіні. Мовчала.

Страшно їй стало, шкода – не знаю. У мене в самого калатало серце.

– Дивися, одбирай, палити будемо разом, – сказала Марія. – Можеш сісти на ослінчика. І ти теж.

Тільки тепер я помітив біля лівої скрині два невеликі міцні ослінчики. Одначе ослінчика не взяв. Нагнувся й почав переглядати папери. Вони були акуратно поскладувані в грубий папір – позав'язувані. Їх було багато.

Розв'язав першу паку, в ній на жовтому папері шикувались стовпцями якісь обрахунки, біля них – незрозумілі позначки. Я не знав, що робити з тією течкою, відклав убік. Подібних течок було кілька. Й сьогодні не знаю, що то за папери й для чого їх тримав у такій глибокій схованці гетьман. Запитав Марію. Вона відказала:

– Не чіпай їх. Завтра приїде Андрій… Він тямить, що то таке.