Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Врешті знову брязнуло віконце, в ньому появилася та сама пика.

– Пана немає вдома.

– Відчиняй! – процідив я крізь стиснені зуби. – Я – з столиці.

Забрязкотіли важкі дерев'яні цюцики, відчинилась маленька фірточка. Поруч була велика, різьблена фіртка, нам відчинили маленьку, в яку доводилося заходити низько зігнувшись.

Я відштовхнув челядника, який стояв біля сінешних дверей, зайшов у сіни, звідти – до світлиці. Посеред світлиці, обіпершись рукою об стіл, стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.

Я привітався й розстібнув верхні гаки кожуха.

– Де пан Яків?

– Не знаю… Поїхав у Сварків, – пробелькотіла вона й почервоніла. Мабуть, я знову спалахнув, бо Оленка куснула губку й швидко сказала:

– Немає його, от їй-богу.

Я пригадав тупотіння, тупіт у проміжках між нашим калатанням й зрозумів, що Яків від'їхав щойно, по тому, як йому доповіли про наш приїзд, і губився в здогадах, чого він утікає. Він знає, що я приїхав з Пітера від Полуботка, здогадується, що маю від нього якесь доручення, й не хоче те доручення виконувати. Але ж він хитрий, міг би пообіцяти виконати, й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.

Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому, хоч більше доби відпочивав у титаря.

– Я від твого тата, Оленко…

– Татусь передав поклін?… Як він там?… Кажуть, у тому місті страшенно холодно… Чи він не мерзне?

Думки застрибали в моїй голові, неначе сполохані коники в траві. Отже, вона не знає, що Полуботок в тюремнім в'язанню… Вони тут ще не відають про те? Але ж… Рум'янцев не сказав? Чи утаїв Яків? Чого приїздив Рум'янцев? І що тепер робити мені? А потім: казати Оленці про батька чи не казати? Певно, треба сказати. Вона має знати страшну правду.

– Твій тато, Оленко, а мій дядько, ув'язнений царем, – мовив тихо.

Оленка скрикнула, її очі розчинилися на цілий світ, вона дивилася на мене з жахом.

– Неправда!

– Правда. І Чарниш, і Савич, і всі наші.

Оленка сіла на стілець. Тримала руку біля рота, мовби й далі гасила крик.

– За віщо? – прошепотіла.

– За Україну! – твердо сказав я. – За те, що любить її, як самого Бога.

– Ні, ні, – знову застогнала Оленка.

Я підвівся з лави, повернувся спиною до Оленки. Розстібнув кожух і кунтуш, розмотав пояс і з потайної складочки дістав перстень, поклав його на стіл.

– Татків! – скрикнула Оленка. Взяла перстень і тримала на розкритій долоні, дивилася, видивлялася, немов намагалася щось прочитати на ньому.

А я розмірковував, я вже розумів майже все і уклав рішення.

– Як це сталося? – прошелестіла.

Я розповів, як ми їхали, як нас прийняли в столиці, до кого ходили з візитами і як привезли коломацьку грамоту та як вручали її цареві. А як цар скаженів, не сказав.

– Нащо, нащо татко дозволив подати ту грамоту! – заломила руки Оленка. – Невже він… Адже Яків не підписав її на Коломаці. Яків розуміє, а він…

– Ти звідки знаєш?

– Зізнався мені…

– А про те, що гетьман у тюрмі, він тобі не сказав?

– А хіба він?…

– Знає! Знає напевно. Рум'янцев чинить про гетьмана вивід, збирає все погане про нього…

– Вони довго гомоніли наодинці. Й годив йому Яків…

– Через те й годив. Він утік? Щойно?

Оленка похилила голову.

– Посіпака, – сказав я. – Шкура!

Оленка тремтіла, немов у пропасниці. Її точене личко стало дрібне, носик вигострився. Я поспівчував їй у душі: вона любить батька і є жоною Якова. Як поєднати те…

І однак простягнув руку:

– Дай!

– Це татків перстень…

– Він мені потрібний.

– Для чого?

– Зробити те, що мав би зробити Яків. – Спалахнув і одразу пошкодував і на свої слова, й на свій гнів. Узяв її руку в свою разом з перетнем, і тримав довго, не знаючи, що мені робити. Потому сховав перстень. Оленка зітхнула й заговорила мовби сама до себе:

– А я тепер розумію… чому ми тинялись по далеких хуторах, чому перестали їздити в Глухів. Яків ховався від тата. Боявся. Він… Він розумний, – підвела голову й знову опустила. – Ну, може… хитрий. Через те й Артельний… і інші офіцери… У карти їм програвав, і цьому Рум'янцеву також… А сам… Та його чорти обіграти не зможуть, якщо захоче. Жид же… – І несподівано: – А що буде з батьком?

Я намагався заспокоїти її, але й сам гаразд не знав, що загрожує гетьману. Одначе відав: цар із своїх кам'яниць випускає рідко кого. І не випадково чинить усі ці дізнання сам. Він не лише проти Полуботка, а проти всієї України. Задумав так…

Все ж сказав:

– Не знаю. У пана гетьмана гріхів немає. Либонь, потримають і випустять. Цей Рум'янцев визбирує всілякі колючки. Хтось комусь щось недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж… Ось і у вас побував. А надісь, від'їхав задоволений?