Юрий Мушкетик - Гетьманський скарб

Розпрощалися. Якогось зацікавлення моєю персоною вона не виявила, не запитала, що збираюсь робити, де жити (могла б скласти пораду якому-небудь управителю полуботківського маєтку, щоб прийняв мене на службу).

У Чернігові я залишатися не міг: там правив настановлений Петром полковник Богданов, його вивідці розшукували людей, котрі були близькі до гетьмана. Не знаючи, куди податися, поїхав до Глухова. Прокльовувалася якась думка, ще не проклюнулася, але вже підштовхувала мене – через те і випав мені Глухів. Їхав не поспішаючи, ночував здебільшого по гутах, по руднях – на Чернігівщині багато рудень, вони стоять серед боліт, у глухих місцях. Кілька днів проваландався в Коропі, який одданий на утримання глухівського ливарного двору, на котрому виливають гармати. Під Коропом на луках гуляють табуни напівдиких коней і стоять стоги високі-високі, на яких, неначе вирізані з чорного каменю, сидять підорли. Той степ – потаємна любов гетьмана Скоропадського, та й Полуботка теж, там найкращі коні, там ріки повноводі й бистрі, там випробовували відлиті в Глухові гармати. Степ жив своїм осібним, вільним життям. Він не знав, що кінчається і його воля, козаки мало цікавилися, що діється по білому світі. Він був, як дитина, яку вже запродано, але вона не відає про те. І я в тій волі порозкошував кілька днів, і возив з козаками воловими саньми сіно з далеких луків, і рубав лід на Коропці та ставив лозові застави й сіті на рибу, й читав козакам вечорами Святе Письмо, й слухав оповідки старих дідів про Мазепу, Тетерю, Дорошенка, а також усілякі билиці й небилиці. А про те, що діється в Пітері і які вітри дмуть звідти на Україну, я їм не розказував, не захотів захмарювати чисте небо над козацькими головами. Нехай поживуть ще хоч трохи, гадаючи, що живуть на волі.

Я не ризикнув приїхати в Глухів, адже там вже могли знати про мою втечу з Пітера, й замешкав у полісовщика за Гнилим Яром. Звідти увечері навідався на Усівку, глухівське передмістя.

Закінчувалася Масляна, скрізь по місту лунали музики, співи – парубки та дівчата нагулювалися на всенький довгий Великий піст, отож гуляли і в будні. Саме був четвер. По вулицях ходили парубоцькі ватаги, але ходили без галасу, бо скрізь швендяли російські солдати – сторожа. Я поминув дві вечірничні хати, підійшов до третьої, убогої, яка не могла вмістити розшалілу паруботу та дівчат, і вони танцювали посеред клуні на току при олійному ліхтареві, повішеному на соху під іконкою святого Савватія. Прилучився до гурту тих, що стояли в воротях клуні та дивилися на танцюристів, намагався знайти когось знайомого. І нашилив оком – Харитона Ялину, підпарубчака, який топив грубки в канцелярії. Він стояв у натовпі, витягнувши довгу тонку шию, жаским поглядом впивався в танцюристів (літали кожухи й кожушки, червоні, зелені дівочі чобітки миготіли в світлі ліхтаря), він увесь був там, його душа танцювала, а ноги стояли на місці. Був ще молодий, не важився підійти до дівки, запросити до танцю. Я потягнув його за рукав. Він ішов неохоче, упирався, оглядався, мене він спочатку не впізнав. Я одвів його під в'язок біля погрібника, поздоровкався. Харитон аж тіпнувся, зачувши мій голос.

– Звідки ти?

– Звідти… Багато знатимеш – рано постарієш. А ти ж іще он і козачка не танцював… Що тут у вас?

– Де в нас? На вечорницях?

– Не дурникуй. У місті, в канцелярії?

– А ти… просто звідти, з Пітера?

– Кажу ж, не пащекуй. Розказуй!

– А що розказувати… Розпитай когось значнішого та мудрішого. – Харитон хотів вернутися до гурту, але я схопив його за руку.

– Мені вистачить і твоєї мудрості. Та не тремти. Я не бандит і не колодник утеклий, – заспокоював Харитона. – Занедужав у дорозі, й мене покинули. А оце вернувся. Хто тепер за старшого в канцелярії?

– Ну… Володкевич, реєнт, взятий під арешт… І інших багато. Пан бунчужний генеральний, полковник миргородський… Кажу ж – багато. Двори їхні опечатані, і варту поставлено. Варта й у дворах судді та писаря… – Харитон злякано озирався. – Піду я…

– Встигнеш. А править хто?

– Три управителі настановлено… Гречаний Федір за найстаршого…

– Це той – п'яниця? Що прогайнував жінчине придане?

– Ну… Гречаний… Не знаю я нічого про придане. А з ним Левенець і Мануйлович… Соправителі…

– І Вельямінов?

– Так… Бригадир над ними…

– Ще які новини? – допинався я.

– Горла залили двом грошоробам розпеченим сріблом… Упіймалися…

– Грошороби – пусте. В канцелярії, в місті що?…