Светлана Талан: Розколоте небо

– Мамо, що трапилося? – з корівника вискочила схвильована Олеся, підбігла до матері. – Що, вже починається?

– Ні, – Ольга кволо посміхнулася. – Здається, минулося.

– Тоді відпочиньте, я сама справлюся, – сказала Олеся й вправно склала білизну. Її було стільки, що жлукто наповнилося до самого верху.

Олеся прикрила білизну ганчіркою з грубого невибіленого полотна, насипала попелу.

– Мамо, йдіть до хати, відпочиньте, бо ще народите раніше, ніж треба, – наказала Олеся так по-дорослому, аж Ольга не втрималася, усміхнулася.

– Добре, моя помічнице, – сказала вона лагідно, від чого миле обличчя дівчини аж засвітилося. Від матері почути добре та лагідне слово така рідкість, хоча Олеся завжди намагається їй годити. Та чи винна вона, що вродилася такою хилкою та кволою?

Ольга, перевалюючись з боку на бік, як вгодована жирна качка, пішла до хати, прилягла. Справді, треба трохи полежати. Доки закипить у чавунах вода, вона відпочине, а там навідається Варя, допоможе залити білизну у жлукті окропом. А ввечері повернеться додому Іван, вона візьме прача, й разом підуть до озера прати.

Ольга прокинулася від дикого крику Олесі. Підхопилася, побігла на галас. Посеред кімнати валявся перекинутий чавун. Серед пари стояла донька й щосили лементувала – її ноги були червоні.

– Мамо, я ошпарилася! – трясла руками від болю Олеся. – Я не хотіла! Я хотіла лише допомогти!

– Навіщо ти їх брала?! Хай вони згорять, ті чавуни! Господи, що ж робити? – заголосила Ольга.

На щастя, вчасно нагодилася Варя.

– Олесю, сонечко, ти можеш самостійно йти? – запитала Варя.

– Так, – крізь сльози промовила дівчина.

– Тоді негайно ходімо до Уляниди! – скомандувала Варя.

– І я з вами! – похитуючись, пішла за ними Ольга.

– Сиди вже вдома! – махнула їй рукою Варя. – Ми самі впораємося.

Вона взяла Олесю під руку, й дівчата пішли з двору. «Добра, лагідна душа у Варі, – подумала Ольга. – То в лісі пташенят, які випали з гнізда, підбирає та садовить на місце, то зайченя покинуте принесе з лісу та вигодує, щоб потім випустити на волю. Ладна всім допомогти, останню сорочку з себе зняти та комусь віддати. А так не можна… Розпестили її батьки далі нікуди. І як вона збирається жити далі?»

Улянида помастила обпечені місця на ногах Олесі якоюсь маззю, поклала примочки з трав, накрила ноги зволоженими рушниками. Потім дала дівчині випити трав’яного напою.

– Ходімо звідси, – були перші слова, які промовила Улянида від того часу, як Варя привела заплакану Олесю. Варя не здивувалася. Іноді вона заходила до цієї відлюдкуватої жінки, тож звикла до її дивацтв. – Зараз вона трішки поспить, потім я змащу рани ще раз, дам мазі, щоб удома мастила. Загоїться швидко.

Олеся й справді перестала скиглити, як побите цуценя, трохи посхлипувала й затихла, прикривши очі.

– І як тобі це вдається? – пошепки спитала Варя, слідуючи за Улянидою.

– Що саме? – уточнила жінка й сіла на лаву.

– Людей лікувати. Я б теж так хотіла.

– Не потрібно, – сказала коротко Улянида. Взагалі-то вона була вкрай мовчазна й неговірка, не всі в селі й чули її грубуватий низький голос. До неї йшли за допомогою, її й кляли як відьму, побоювалися та сторонилися. Лише Варя могла її розговорити. Дівчина не боялася Уляниди, не ганила, як інші. Варю цікавило все: і незліченні пучки трав, які висіли повсюди, і мішечки з різним насінням, і торбинки з висушеними жабами та зміїною шкірою. Все в хаті Уляниди було наповнене незнайомими запахами й таємничістю.

– Чому не потрібно? – запитала Варя, сівши навпроти жінки.

– Хочеш взнати, що таке невдячність? Тоді зроби людям щось добре.

– Навіщо ти так? Якщо ти до людей з відкритим серцем, з душею, то й вони до тебе також.

– Молода ти ще, зелена. Проживеш з моє – не так заспіваєш.

– А ти можеш мені на карти кинути? – наважилася запитати Варя, бо хтозна, коли ще випаде нагода поспілкуватися з Улянидою.

– Навіщо?

– Хочу знати, що мене чекає попереду.

– Іноді не потрібно знати. Краще не знати.

– Мені конче треба знати, чи поберемося ми з… одним хлопцем, – зізналася Варя.

– Добре, – мовила Улянида.

Жінка дістала з-під скатертини потерту колоду карт, розклала на столі так, потім – інакше, ще раз перетасувала колоду, знову розклала. Варя з цікавістю дивилася то на карти, то на обличчя Уляниди. Великий м’ясистий ніс жінки звисав майже до верхньої губи, а в маленьких, глибоко посаджених очах нічого не розгледиш, навіть настрій не вловиш. Улянида довго мовчки дивилася на карти, тоді випросталася, примружилася й почала повільно монотонно розгойдуватися. Варі стало трохи лячно. А коли ворожка заговорила, очі дівчини розширилися від жаху.