Светлана Талан - Розколоте небо

– Та йди вже взутим! – зауважила дружина Надія, знаючи про намір чоловіка.

– Ага! – хмикнув Павло Серафимович. – Так і пішов!

– Ось так завжди! – зітхнула жінка й усміхнулася Варі.

– Батька вже не переробите, мамо, – мовила Ольга, її донька, на що Варя пирснула, але одразу ж затулила рота долонею. Батько зиркнув на неї з-під густих брів, але не зі злом, по-доброму.

– Тобі аби зуби скалити! – кинув він молодшій доньці з докором. – Ось буде у тебе чоловік, взнаєш, як ті чоботи довго й тяжко заробляються і швидко зношуються, – сказав Павло Серафимович, знімаючи шкіряні чоботи, які були начищені так, що аж вилискували на сонці.

– Коли це ще буде, – сказала Варя й зашарілася.

– Не знаю коли, але Василь, як мені здалося, не на образи на службі дивився, а на тебе.

– Скажете таке! – щоки Варі залив рум’янець. – Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза.

– Не знаю, не знаю. Казав сліпий: «Побачимо…» Отак воно краще! – сказав чоловік. Він підвівся – високий, кремезний, широкоплечий, – задоволено усміхнувся, зв’язав мотузкою чоботи, перекинув їх через плече.

До Павла Серафимовича підходили селяни, поважно віталися, перекидалися слівцем. Хтось сказав, що біля криниці за селом сидить кобзар Данило.

– Довгенько його не було видно, – зауважила мати.

– Мамо, тату! Можна, я піду пісень Данила послухаю? – попросилася Варя.

– Та йди, доню, – відповів батько, – неділя ж сьогодні, можна трохи відпочити. А ти, Олю, підеш?

– Куди мені з моїм виводком? – сказала стомлено Ольга. – Піду додому, хоч годинку якусь відпочину.

– Мене можете не питати, – втрутився в розмову син Павла Серафимовича Михайло. – Нема мені чого там робити.

– А то чому ж? Чи не хочеш пісень послухати? Почути, що у світі коїться? – звернувся батько до сина.

– Не хочу чути базікання того сліпого старця! – грубувато відповів Михайло. – Знайшли, кого слухати!

– Не до вподоби, то йди додому, – батько насупив брови.

– То й піду! Бувайте, тату, бувайте, мамо, – Михайло натягнув посмішку на обличчя. – Ходімо додому! – наказав дружині та дітям. Батько з сумом подивився вслід синові, тяжко зітхнув, але промовчав.

– Я теж піду, – сказала Ольга.

– Приходьте всі до нас на вечерю, – мовила до неї мати.

– Побачимо, – відповіла донька невпевнено.

– Тату, мамо, а ви підете послухати старого Данила? – запитала Варя.

– Ти йди, а ми з матір’ю сходимо додому, візьмемо щось йому на гостинець, а тоді прийдемо.

– Я з Ганнусею піду! – весело сказала Варя, бо вже примітила серед натовпу, що сунув від церкви, свою подружку. Ганнуся, побачивши Варю, підняла вгору руку з білою хустинкою, помахала нею.

Із Ганнусею Варя товаришувала з раннього дитинства. Батько подруги Іван Теслюк був багато років наймитом у Чорножукових, тож часто прибігала до їхнього двору його старша донька Ганнуся. Батьки Варі завжди їй давали чогось смачненького, тож чорнявенька весела дівчинка чи не щодня бувала у них. Варя так здружилася з Ганнусею, що вважала її за сестру. Одного разу батько Ганнусі попрохав Павла Серафимовича взяти в найми й доньку, бо в родині ще було четверо молодших дітей. Павло Серафимович дав згоду. А чому б і ні? Звичайно, у посівну та жнива у них на полі працювало чи не півсела, але ж роботи вистачало на кожен день – потрібно було і за худобою доглядати, і город обробляти. «У самих здоров’я не прибавляється, платити є чим, та й Варі веселіше працювати буде», – подумав він і не помилився. Дівчата нетямилися від щастя, а Ганнуся виявилася швидкою та роботящою. Це Варя худенька та бліда, а її подружка невисокого зросту, але вся збита, повненька, щоки рожеві, аж палають, а вже якщо за роботу візьметься – усе в її руках аж горить!

– Варю! – підбігла до подруги захекана Ганнуся. – Йдемо Данила слухати? Вже півсела пішло! – заторохтіла дівчина та втерла хустинкою спітніле чоло.

– Ходімо й ми! – мовила Варя, взяла подругу під руку й озирнулася. Їй страх як хотілося бодай на мить побачити Андрія, але того не було видно.

– Андрія виглядаєш? – штовхнула її ліктем у бік Ганнуся.

– Цить! – зашипіла на неї Варя. – Ще хтось почує.

– Я його не бачила. А от Василь на тебе так витріщався! – Ганнуся вибалушила очі і додала: – Як йому не повилазило!

Подруги розсміялися та побігли стежкою з гори, взявшись за руки.

На околиці села, біля яру, обабіч широкої дороги вже зібралося люду. У затінку великого розлогого калинового куща була невеличка криниця, яку з десяток років тому викопали люди коштом кобзаря. От чому старий Данило Перепелиця завжди мав своє почесне місце на лавці біля криниці з чистою джерельною водою, що в будь-яку спеку залишалася холодною, аж зуби зводило.