Светлана Талан - Розколоте небо

– О Господи! – зітхнула Варя. – Бідна дитина!

– Моя донька прибігла до мене і сказала, що не повернеться у ту родину. Вона хотіла, щоб я її захистила, а я… Я відіслала її назад, сказавши, що чоловіків треба навчитися прощати, що вони всі жеребці і потрібно з тим змиритися, як змирилася я колись, дізнавшись про зраду її батька. Олеся пішла і… Моя бідна донечка! Я не думала, що вона зможе таке…

– Олю, – Варя ретельно підбирала слова втіхи, але не змогла їх знайти.

– Не треба, – зупинила її Ольга. – Я винна у її смерті, і нема мені прощення.

– Не край собі душу, – сказала Варя, – Олесю вже не повернеш. Нічого не можна змінити.

– Шкода. Якби можна було…

– Тобі потрібно заспокоїтися, випити водички.

– Водички?! – на перекошеному від болю обличчі майнула іронічна посмішка. – Якби ти знала правду, то не водичку мені пропонувала б, а розплавлену смолу. Я заслужила на таку кару. Недарма я напоролася на цвях саме з батькової клуні. То була помста. Нічого у житті не відбувається просто так. Батько мені помстився, і правильно вчинив, – Ольга прикрила очі, і Варя подумала, що сестра марить. Проте жінка відкрила очі і продовжила: – Є ще один на мені гріх. Дуже великий гріх.

– Усі ми грішні.

– Не перебивай. Мій час спливає.

У її грудях до хрипів домішалося якесь булькання і свистіння. Було помітно, що кожне слово дається їй з болем, тому Варя замовкла.

– Пам’ятаєш, як мої діти злягли від недоїдання? Саме тоді Василь зібрався йти в Торгсін. План у моїй голові виник одразу, коли я була в тебе, тому й так наполягала, щоб твій чоловік пішов саме тією дорогою, яку показала колись Одарка. Я не думала більш ні про що, окрім того, що золото може врятувати дітей від голодної смерті. Я вмовила свого Івана пристати на мою пропозицію. Ми взяли сокиру і вийшли того вечора раніше за Василя. Ми сховалися за скелею неподалік від криниці Данила. Згідно з моїм планом, Іван повинен був вдарити сокирою Василя, коли той почне діставати воду з криниці. – У Варі зашуміло в голові, все навколо захиталося. Вона щось хотіла сказати, але слова застрягли в горлі. Потрібно було дослухати до кінця. – Іван… Він завжди був ганчіркою. Його тільки стало на те, щоб зробити дитину божевільній Уляниді. Там, у засідці, його почало трусити як осиковий листок. Я забрала сокиру… Коли Василь упав на землю, я швидко почала обшукувати його кишені… Та зненацька я почула майже поруч людські кроки.

Варя затамувала подих. У грудях від напливу шаленого хвилювання билося серце, як пташка у сітці.

– Не підводячись, я заповзла за криницю… Коли чоловік підійшов, я вискочила із засідки і з усього розгону сокирою…

Ольга задихалася. Вона вхопила ковток повітря, продовжила сповідь.

– Мене завжди переслідували очі батька. Це була лише мить, коли ми зустрілися поглядами… Його очі дивилися на мене не так злякано, як здивовано… Я навіть не знаю, чи встиг він сказати «Ти?!», чи мені здалося, чи то скрикнув його погляд… Так! Я вдарила його сокирою. Не дивись на мене, мені боляче… Ні, я не прошу в тебе вибачення, знаю – не пробачиш.

– Як? – видавила з себе шокована Варя. – Як ти могла?! Нашого тата? Він любив нас…

– До цього часу я бачу батькові очі, здивовані, розширені від несподіванки чи переляку… Вони переслідують мене повсюди, де б я не була… Я знаю, що скоро з ним зустрінуся… Як мені бути? Я не можу піти, не попросивши у нього прощення, – чулося крізь хрипи.

– Як ти могла? І за що? За золото і срібні ложки нашого тата…

– Хіба я знала, що батько піде з Василем? Я рятувала своїх і твоїх дітей від голодної смерті.

– Смерть заради життя?

– Я ж з тобою поділилася і картоплею, і лушпайками для посадки, і борошном, і зерном.

– Виходить, ти картопляні лушпайки не знайшла у чужому льосі? І зерно було не крадене у колгоспі?

– Дурненька, наївна молодша донька Чорножукова! – промовила Ольга майже чисто. – Ти повірила, що можна вкрасти стільки зерна? Ми з Іваном вигідно все поміняли. Стільки було всього, що ледь довезли додому все те добро візком. Я тебе не обділила, врятував дітей той хліб.

– Який хліб? – сказала Варя крізь сльози, які покотилися горохом по щоках. – Хліб на крові?! Я з дітьми їла хліб з кров’ю свого батька?!

– Сходи на його могилу, – попросила сестра, – попроси за мене прощення.

– Де вона? – глухо і холодно спитала Варя.

– За криницею є невеличка скеля. Там ми їх закопали. Зліва батько лежить, праворуч – Василь.

– Як мені знайти могилу?