Кузьма Петрович підвівся, й гамір потроху вщух. Щербак огледів присутніх. Пелехи сизого диму огортали притихлих на лавках людей. На нього дивилися сотні селян – хто з цікавістю, хто насмішкувато, хто з недовірою.
– Товариші! – почав свою промову Кузьма Петрович. – Дякую вам, що знайшли час та пристали на пропозицію прийти на збори. По-перше, дозвольте представити, якщо ще хтось не знає, оперуповноваженого від ДПУ, комуніста, чесну та поважну людину Лупікова Івана Михайловича, – сказав він, і приміщення вибухнуло реготом, бо хтось із чоловіків одразу його озвучив по-новому, додавши «за» попереду слова. Іван Михайлович побуряковів. Щоразу до його прізвища причіпляли спереду оте «за», від чого воно ставало до реготу смішним та образливим. Кузьма Петрович витримав паузу, поплескав у долоні. До нього приєдналися оплески із зали.
Іван Михайлович підвівся, кивнув головою, а Кузьма Петрович оголосив перший пункт черги денної – вибори нового голови сільської ради. Кандидатура Максима Гнатовича Жаб’яка була підтримана одноголосно, чи тому, що була ним запропонована, чи то й справді всі були згодні, чи це питання найменше всіх цікавило. З другого питання Кузьма Петрович надав слово Івану Михайловичу. Почав він промову про невиконання селянами планів хлібозаготівель. Довго розказував, яке важливе для держави виконання плану, бо «країна на вас покладає надію і не допустить саботажу ні в якій формі».
– Ви ж не вороги державі, яка вчить ваших дітей у школах зовсім безкоштовно? Діти пролетаріату, діти робітників на будівництвах, на заводах, у місті повинні бути нагодовані. Чи не за це ми проливали кров у Громадянській? – палко промовив Іван Михайлович. Товстенький, низького зросту, з рідким русявим волоссям, він говорив запально, аж розчервонівся, і на лобі виступив піт.
– А наші діти нехай ходять голодні? – почувся чоловічий голос.
– І ваші повинні бути ситі!
– Якщо виконати план по податках, то доведеться колупати зі стін крейду та годувати нею дітей, – зауважила якась жіночка.
– Шановна… – почав був Іван Михайлович, але жінка його перебила:
– Не шановна я тобі. Називай мене як хочеш, але своїх дітей голодними я не залишу. Прийди до хати, подивися, як ми живемо і чи є з чого той твій план виконувати.
Люди невдоволено загули, мов бджоли у вулику.
– Ось про це я й хотів із вами побалакати, – продовжив Іван Михайлович, й голоси почали стихати. – Ви можете змінити своє життя на краще вже сьогодні, зараз, не чекаючи, що хтось нагодує ваших дітей. Мене направили у ваше село для побудови нового, світлого та ситого життя. І це життя буде щасливим! Жили погано, працювали у наймах, були батраками, а будете господарями на своїй землі! У селі буде електрика, збудуємо дитячий садок, і вам, жінкам, не доведеться дітей залишати самих вдома, вони будуть нагодовані та доглянуті. Організуємо спільні кухні, де ви будете безкоштовно харчуватися. Для цього ви всі повинні об’єднати свої землі та господарства в одну спільність, тобто створити колективне господарство, яке має назву колгосп. Згадайте, як у народі кажуть: «Гуртом і батька легше бити». Чи не так, товариші? – Іван Михайлович обвів поглядом притихлих людей. Якийсь час була мертва тиша.
– У нас уже було суспільне користування землею, – порушив тишу старий Пантелеймон. – І що з того вийшло? Скотина ледь не померзла, а врожаю було як кіт наплакав.
– А що ви хотіли, щоб десять чоловік підняли країну? І чим вони мали обробляти ту землю? Ні коней вдосталь, ні реманенту – нічого в них не було. Ось на зміну їм ідуть колгоспи, де все буде спільне, – схвильовано промовив Іван Михайлович.
– І молодиці спільні? – посміхнувся дід. – Тоді я згоден, може, якусь спільну молодицю хоч за груди потримаю! – пожартував він, але засміялися лише дівчата. Чоловіки сиділи похмурі.
– Жартувати будемо, коли створимо колгоспи, – зауважив Іван Михайлович. – А зараз я хочу, щоб ви зрозуміли, яке щасливе життя вас чекає в майбутньому. Лише в колективному суспільному господарстві кожен із вас стане господарем. Вступите добровільно в колгосп – навесні отримаємо трактори. Йде нове життя, на зміну коням прибуде нова техніка.
– А й справді, – знову заговорив Пантелеймон, – навіщо мені кінь, коли все одно сіна не вистачає, щоб його прогодувати?
– Клепки у тебе не вистачає, а не сіна! – крикнула з місця Одарка, молодиця в картатій хустці. – У добрих господарів усього вдосталь, а ти поменше б у чарку заглядав, а більше б на сіножаті працював!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу