Олесь Бердник - Дике Поле

— От аби дожити, — прошепотів хтось серед загальної тиші.

— Не ми — онуки доживуть, — суворо проказав дід…

Пригорнувшись одне до одного, стояли Гордій з Василиною край узлісся, милувалися небом неозорим, мовчали. Нарешті озвалася дівчина.

— Чи дуже любиш мене, голубе ясний?

— Як серце, — палко відповів козак. — Не можу без серця й хвилини жити. Так і без тебе…

— Ходімо ж тоді зі мною, — сказала щасливо мельниківна.

— Куди?

— До Дикого Лісу.

— Не чув про такий. Що там діяти вночі?

— Саме тепер, на Йвана Купала, можна побачити там Правічну Бабу. Живе вона в Громовому Яру, серед Дикого Лісу…

— Навіщо вона тобі, голубонько? Чом до неї не можна прийти вдень?

— Вдень її не побачиш, Гордійку. Та й лісу того в Громовому Яру завидна нема. Так — кущики мізерні, глинища, та й годі. А на Йвана Купала або в горобину ніч виростає Дикий Ліс непролазний, а серед нього — хатка Правічної Баби. Кого вона любить — того допустить до себе. Хочу дізнатися від неї про долю нашу. Чи підеш, чи, може, не хочеш про спільну долю нашу дізнатися?

— Дивно мовиш, Василинко, — прошепотів Гордій, — та я вірю тобі. Жіноче серце знає інколи таке, про що й лицарі не догадуються. Веди мене, коли знаєш путь…

Дівчина вхопила козака за руку, рушила в ліс. Вела Гордія крізь гущавину, поміж віковими соснами та товстезними дубами, через високі хащі папороті, попід темними заростями ліщини, йшла вона метко, мов ящірка, вибираючи шлях невідомо за якими прикметами. Інколи в серце Гордія закрадався острах — чи не мавка лісова вхопила його та морочить серед нетрів диких? Та гаряча хвиля линула від руки дівочої, сяяли в пітьмі її любі очі, чувся теплий довірливий подих — і козак одганяв химерні думки. Хай — що буде! Йому гарно з нею, йому любо, нехай так буде завжди, довіку. Йти, йти без кінця, без краю, в поході до казкової чарів ниці. Та яких ще чар треба, коли вона — степова дівчина — на віки вічні причарувала його до себе. Не одвернуть тепер ні трави, ні шептання, ні намова…

Тихо в лісі. Ні шелесне. Не чути навіть шурхоту під ногами, і це вселяє тремтіння в мужнє серце козацьке. Що це діється, де вони? Віття дерев безшумно похитується, торкається шкарубкими пальцями за плечі, за шапку. Зірки щезають, їх уже не видно серед верхів’я, морок заповнює все зокола. А Василина йде та йде, ніби вона бачить у пітьмі.

Ось вони зупиняються на мить край долини. Прірва дихає холодом, десь унизу відлунює глухий дзвін. Ледве-ледве лине у просторі, та звучання його потужне, воно потрясає душу, тривожить, бентежить хвилюючою таємницею.

— Ти чуєш? — прошепотіла Василина.

— Чую…

— Ходімо. Вона вже є. Скоро північ…

Дівчина потягла козака по крутій стежині. Він задихався, шабля чіплялася за круті звиви коріння, ноги ковзалися. Де-не-де жевріли холодним полум’ям трухляки, кидали мертвотне сяйво на збентежене обличчя Гордія. Дівчина озиралася.

— Вже скоро. Це — Дикий Ліс…

Загорілося серед хащі віконечко.

— Вона. Ходімо…

Постояли перед низенькою темною хатиною. Гордій згадав казки, які він чув од своєї бабусі. Чорти, зачаровані хащі, Баба Яга. Невже справді в житті є така дивина? Невже то не вигадки старих людей?

Василина підступила до похилених дверей, тихенько постукала. Двері самі собою відчинилися. Почувся тихий втомлений голос:

— Добрим людям світлиця відкрита. Заходьте…

Вони ступили до хати. В пічурці палахкотіло полум’я, стрибаючи по ситих соснових трісочках, кидало жовтаве проміння на низеньку світличку. Біля вогню сиділа похила бабуся — біла-біла, худесенька, з великими ясними очима. На ній легенькі шати з лляного полотна, помережані розмаїтою вишивкою. Пряла тонесеньку нитку з прозорої сріблистої куделі, надітої на великий темний гребінь, намотуючи її правою рукою на веретено. Бабуся не кинула прясти, лиш на якусь хвильку звела очі на гостей, приязно всміхнулася.

— Давно, давненько жду я вас, діти, — сказала вона.

— Нас? — вражено запитала дівчина, переглядаючись з коханим.

— Вас, горличко. Добре, що згадала про мене в грізний час. Не побоялася ночі, не злякалася сили нечистої…

— А ми… ми й не бачили нечистої сили, бабусю…

— Правду мовиш, — хитнула ласкаво головою баба. — Бо й нема її. Лише в нечистому серці панує нечиста сила. А добре, ясне серце бачить лише добро й красу. Багато людей приходило до мене, та гинули вони…

— Чому, бабусю?

— Бо йшли вони за марою. Скарбів шукали, влади над людом нещасним, приворотного зілля для кохання або згуби для брата. І бачили вони в Громовій Долині упирів кривавих, нечисту силу рогату, а в хатині бідній — Бабу Ягу, горбату, злу. Чи ж зла я, діти мої, гляньте в очі мої? Чи страшна?