Олесь Бердник - Дике Поле

— Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!..

— Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко!

— Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального…

— Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!..

— Заплачу, заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко…

— Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна…

— Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі…

— Та нехай не журиться серце твоє… Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав’яже світ, полонить душу твою…

— Ой навряд…

— Не зарікайся, козаче. Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш…

Зітхнув козак, похилив голову.

— Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери, йди з Богом…

Він кинув червінця в руку гадалки, стрибнув на коня.

— Їдемо, Грицьку. Що там гадати. Не об’їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип’ємо…

Козаки вибралися з базару, в’їхали на вузеньку вуличку Богуслава…

Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками.

В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошового отамана. Похилив сиву голову до столу дід козацький, зажурився.

— Спробую, синку… Спробую погомоніти з братчиками в Києві… Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз’єднані… Прибиті чужинцями… Добрі вояки — та не для себе!

— Прокинемось, — гордо сказав Підкова. — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну…

— Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та на волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!..

Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких.

Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним — хутірець у долині. Десятків?о два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилику біля лісу — церковиця.

— Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате?

— Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати…

Обабіч дороги в житі з’явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув:

— Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!..

— Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях.

Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата.

— Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біля хати?

— Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут є цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна.

— Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова.

— Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись.

Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одриваючись від того чарівного на-гою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі.

— Доброго здоров’я пивши, — прошепотіла вона.

— Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино?