Іван Білик - Похорон богів

Усе йшло гаразд, наступне село мало бути за дубиною, та коли сотня проминула останні дуби, всі побачили витязів, що спинились на невисокій горі. їх було зо три сотні, а на довгих рогатинах маяли не київські й не переяславльські прапорці.

— Святославсон! — сказав Местиша й осадив свого жеребця.

Людвік теж розгубився: Ольга Святославсона він сподівався побачити пізніше — днів бодай за два. Лідулфостова сотня збилася докупи — недавні легковажні веселощі наче рукою зняло. Гридні стояли на косогорі, позаду стовбурчився дубовий ліс, густий і кострубатий, а деревлянський полк був на самому вершку горба. Якби ця лавина раптом покотилася, ніщо не могло б уже спинити її.

Але деревляни стояли й нехтували такою перевагою.

— Ви хто такі? — гукнули витязі деревлянським наріччям. — І що чините в нашій землі?

— Лови діємо, прийшли на лисиць, — відказав Людвік зумисне по-полянському.

— А оті вози?

— В них сіно та овес для коней. І харчі для нас. — Людвік уже повірив, що зможе вийти сухим з води.

Троє деревлян підійшли ближче — на перестріл, але ніхто не видобував оружжя. Середній придивився й сказав:

— Ти вельми схожий на Люта Свенельдича.

— Та він і є, — підтакнув лівий витязь, а правий низьким голосом прогудів:

— Попались обидва Свенельдичі. Ондечки й Местиша стоїть — ховається за Лютом. — І гукнув до киян: — То многі вже лисиці наловували?

Людвіка розібрала безсила злість — смердючий деревлянин кепкував з нього.

— Та трохи є.... — Людвік силкувався стриматись, але вже не міг.

— Полюддя збираєте? — запитав молодий деревлянський князь. Ольг за ці роки став ще дужче схожий на батька та старшого брата Ярополка.

Людвік відповів:

— Це право дав моєму батькові ще Інгвар.

— А ти хіба забув, що твоя тітка, а моя прабаба Хельга, забрала те право?

— А київський князь його повернув.

Тепер вони обидва перейшли на варязьку говірку. Ольг сказав:

— Того не може бути. Мій брат княжить у полян, а деревляни мають свого князя. Так нас поділив Святослав-князь.

— Кожен київський князь чинить по-своєму. На Русі старшим споконвіку був київський князь, а ти молодший за нього, маєш коритися йому.

— Ти брешеш! — знову по-полянському вигукнув Ольг. — Ярополк звелів тобі розоряти мої села? Тебе прислав твій батько Свенельд! Боронися!

За цими словами Ольг розвернув конягу й погнав назад, а по ньому обидва витязі. Людвікова дружина почала готуватися сама. Але гридні відчували свою приреченість, їм лишалося хіба гідно зустріти неминучу смерть. І тут у Людвіковій голові зродилася рятівна думка, він гукнув:

— Ти маєш три сотні, а я — одну! То чи буде чесно давити слабшого? Твій батько ніколи б такого не вчинив. Коли ти справжній Святославович, давай зіб'ємося вдвох, і хто здолає — правда його!

На горбі запала тиша. Людвікові слова вразили всіх, він і сам не вірив, що деревлянський князь вийде з ним на двобій. Проти могутнього сорокап'ятирічного Людвіка Ольг був вигонистий і надто легкий: йому минав сімнадцятий.

На горбі знову заворушилися й загули, вперед вийшов той самий кремезний муж із низьким ведмежим голосом, цей муж був щойно з Ольгом унизу.

— Наш князь іще дітеський. А якщо ти, Люте Свенельдичу, такий хоробрий і крутий, то збийся зо мною!

— А ти хто?

— Уже й не впізнаєш воєводу Зорича?

— Для мене ти вельми незначний, — відповів Людвік. — Оце мій сотенний воєвода Лідулфост — із ним збийся. А я князь! Чи ваш княжич меча не здужає втримати? Пощо ж мовчите?

Лют зумисне назвав Ольга княжичем. Він уже встиг добре розглянутися кругом. Косогір був устелений нетовстим шаром промороженого снігу. Треба стати конем саме так, щоб Ольг наскочив для першого удару навскоси й трохи збоку. Його кінь не зможе втриматися й хоч ледь-ледь та ковзне. А цього Людвікові буде досить. Він кинув свій виклик і тепер чекав, що з того вийде.

— Вони не пустять його на двобій, — якимсь сирим голосом озвавсь Местиша. Людвік невидющими очима ковзнув по братові й знову напружено глянув на горб.

Він міг пишатися своїм знанням людського норову. Деревлянський князь одтрутив воєводу Зорича й вийшов наперед.

Тепер усе залежало від Людвіка. Ратний досвід не міг не перемогти.

— Чим битимемося? — дзвінким голосом запитав деревлянський князь.

Людвік зумисне байдуже знизав плечима;

— Вибирай сам. Це твоє право... — Тим часом лапнув себе рукавицею по душі. Хрест відчувався навіть крізь вовняний натільник і хазарську кольчугу. — Дай боже мечем, — прошепотів Людвік самими губами.