Іван Білик - Похорон богів

Вовчому Хвостові Свейнальдр просто сказав:

— Ти вертай до Переяславля.

— Як же це? — здивувався посадник. — Уся дружина тут...

— А ти вертайся.

Вовчий Хвіст розумів, що Свейнальдр йому не довіряє: щось намислив і не хоче мати зайвих очей. Відколи не стало Святослава, Ольжин молодший брат безвилазно сидів на Горі. Посадник нічого не відповів своєму князеві, лише похмуро кивнув. Пішовши потім до свого шуряка Претича, поділився з ним підозрами й застеріг:

— Проморгаєте Святославовича.

— Їх три, — нагадав колишній воєвода Претич. — Ти про котрого?

Претич не мав бажання розмовляти з чоловіком сестри: варяг був і завжди лишався варягом. Та потім він сам собі сказав, що коли вовка боятись, то не ходити в ліс, і перестав стримуватися.

— Щекович хоче поковтати всіх трьох. Почне з найслабшого, — сказав він, а тоді подумав, що найслабший тут, у Києві, Ярополк. — Почне з Ольга Деревлянина.

— А якщо «той» прибіжить? — Святославів брат доказав пальцем угору, але Претич добре його розумів.

— На нього з моря вдарить новин германський імператор. Або й свейський король.

— А що ж нам чинити? — тупо глянув на Претича швагер Вовчий Хвіст. — Ви тут, у Києві...

— Ти ж маєш опрічний полк!

Той сумно похитав головою. Від переяславльської дружини Свейнальдр його одлучив. Усе було в руках Ольговичів — полки всіх городів, і Деревлянська земля здавалася приреченою.

Коли Претичева робітниця внесла боярам меду та заїдків і поставила на стіл, вони пили не цокаючись, неначе на тому столі вже лежав мрець.

День виступу настав.

Київський і Переяславльський полки вирушили в дорогу зрана, щоб завчасно дістатись Ірпня. Вози їхали майже порожні: саме сіно в полудрабках та потроху харчів. Гридні жваво обговорювали наступне полюддя, слухаючи розповіді найстаріших про події тридцятирічної давнини, коли ходили в полюддя з Інгваром чи Свейнальдром. Тепер знову верталося на старе.

Людвік та Местиша Свейнальдрсони їхали попереду, а дружина виступала за ними по двоє в ряд. На копіях десятників і сотинків майоріли вузенькі стяги. В Местиші боліла голова: вчорая звечора перебрав меду й охоче влігся б на котромусь возі, але безвільно їхав з братом сідло в сідло. Местишу не приваблювало те деревлянське полюддя.

Надвечір валка таки дісталась Ірпня. На тому березі починалися володіння Ольга Святославовича, й Людвік виставив кілька сторожових залог, перш ніж дозволити дружинникам готуватися до ночівлі. Ірпінь німо стояв, закутий у кригу, понад обома берегами чорнів різнолистий ліс, ховаючи від очей Соляну дорогу, що вела попід Іскоростенем аж до Червенських городів.

Невдовзі ліс над Ірпнем освітився тисячею вогнищ. Конюші годували коней, поприв'язувавши їх до возів, і пекли м'ясо на вечерю, а гридні востаннє переглядали своє оружжя й покрикували на них. Багаття не гасли до самого світанку.

Вранці Людвікові доповіли, що кругом спокйно й незворушно. Гін за тридцять видніло перше дсрсвлянське село, й він вирішив почати відразу ж з нього. Людвік спитав, коли привели кудлатого зляканого старосту:

— Як зветься твоє село?

— Бу... Букач...

— Скільки димів?

— Шістдесять і вісім...

— Тобто коло ста.

— Шістдесять і вісім, — несміливо поправив кудлатий чоловік, рипнувши по снігу волохатими постолами.

— Сто, — повторив Людвік. — Здаси двісті овнів та триста куниць.

— Звідки? — перелякався той. — У нас овнів немає.

— Тоді умість овнів — овець! — утішений власним дотепом, зареготав старший Свейнальдрів син. Він мусив бути безжальним.

— Ми звезли до Іскоростоня сьоголітній урок: сім третяків [2] [2] Третяк — трирічний бугай. і сім берковець [3] [3] Берковець — міра ваги, 10 пудів. жита. А ще по п'ять міток пряжі-сороківки та по дванадцять ліктів білизни з десяти рал. Ото стільки!

Людвік сказав:

— То ви дали Ольгові, а тепер дасте нам. Ти відаєш, хто ми такі?

— Варяги.

Букацький староста відразу їх упізнав: останнім часом вони раз по раз шастали Соляним шляхом, над яким стояло його село, хоча в полюддя вже багато років не ходили. Щось мало статися між іскоростенським жупаном та Києвом. Але що? Та до Іскоростеня було далеко, а дружинники в селі.

Староста зібрав букацьких старців і заходився радитись.

Такого числа овець вони не могли б зібрати в цілому селі, хіба що обдерли б увесь Букач, а на звіра в Букачі взагалі ніхто не полював: букачани зроду були оратаями. Ну, встрелить котрийсь якогось там звірка — жоні на ковнір чи дітям на шапчини. А тут вимагають триста куниць.