Василь Барка - Жовтий князь

— Так це той Грицько?

— Він; як вернувся, його жінка мала трохи буряків і відгодувала. Тепер потовстішав.

— Дивно: живе курча з'їв, а ще нам вичитує. Я в селі довгенько не був; чув, що судили якогось Грицька з картузом насіння. А де ж Лук'ян, що все — «за»?

— Нема Лук'яна.

— Де дівся?

— Та де ж, — хто не спита про Лук'яна, то кажуть: він під селом і досі голосує «за». Замерз, бідолаха, сніжком притрусило, тільки рука зверху піднята була. Люди йшли і, побачивши, сказали: «Лук'ян голосує «за»».

— Дивні знаки! — зітхнув співбесідник. — Хлопче, а ти шастай по колгоспній яровині, тебе ніхто не спіймає; там наїдки будуть. А то пропав.

Андрій підвівся і, коли відходив додому, заглянув крізь вікно: в сільраді, біля стола стовбичив гурт, покурюючи і нудячись.

Всюди на селі — пустош і розвалля серед злих бур'янів, звідки навіть кішка ніде не нявкне і не вигляне грядкова цвітинка, вирощена дбайливою рукою. Чорно, чорно, як після переходу пекла. Тишина смерті.

Тільки від дитячого будинку чути стишені голоси. Ідучи мимо, Андрій побачив з десяток дітей, як вони після мисочки обідньої юшки, ступають до ліжок, ніби зовсім стародревні, хоч і дрібні скелетики. І така дідівська поважність в обличчях, запалих цілком і вкритих зморшками, крізь які жодна усмішечка не засвітиться. Лобики важко нависають над погаслими очима і стемнілими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті довкола самою шкірою.

Животики болять і тому збір дитячий припадає на ліжках — рачками, підібгуючи коліна під груди, до ліктів, з опущеними вниз животиками, як мішечками: тоді легшає мука. Андрій знає, бо іноді сам так робить.

Обминувши будинок, він околицею добрів навпростець додому. І думав: тій жінці, що з дитиною кропиву їсть, винести треба скибку хліба, одну скибку, нешироко відрізану. Того, що зостанеться, досить на двох, поки куплять комерційний хліб. Як вернувся додому, розв'язав торбинку і, відкраявши шматок від хлібини, загорнув його в аркуш; сховав під пахву, а то стрічні побачать і віднімуть. Поніс жінці, що сиділа в кропиві і годувала дитя. Але її там не було: не знати, чи відійшла кудись, чи вмерла і її забрали погребники, яких тепер підганяє смертний наказ.

Дарія Олександрівна вернулася на станцію, де загубила сина, і вже не могла звідти відійти; все ждала. А раз вирішила твердо; їхати додому! — однак, тільки склала це в думках, як відчула непевність. Знов нещаслива станція, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнів, чи син дома, і настрахав можливий поворот подій: от вона приїжджає в село, якраз — коли син, шукаючи її, добіжить до цієї станції, бо тут загубив маму.

Від часу втрати з нею настала переміна, ніби щось невмолимо зрушилося в її житті і в самому душевному складі. Раптові напади невиразимого страху чергувалися з короткию безпам'ятністю: в місцях, які недавно бачила і згадувала. Тепер стоїть і не знає, де вона; від того жаский, не відчутний в тілі, але пекучий, мов ватра, біль напливає на її свідомість і серце. Часом зляканість виростала в найдикіший жах, що обгортав зір, і вона знічувалась решткою думок. Відверталася ними від нещастя, ніби від чийогось близького нападу і помсти, з обвалами в самому існуванні. Не дивилась ні на що навкруги і думала: аби тільки не пропасти! Аби втриматися при самому житті — тоненькою ниточкою змислу, що збережена їй наостанок.

Надвечір, виснажена вкінець від голодного терпіння, від'їхала в напрямку до свого села, вчепившися за березові дрова, з сірою скрученою корою — на товаровому потязі. Але в дорозі зневірилася: бо син же вернеться до станції або до міста, куди його завезе кожен потяг, якщо станцію пропустити. В місті знайде тепер щось на поживу — це не зима, коли все було завіяне; і він знає, де переночувати можна між дошками. Чого б він до порожньої хати їхав, знаючи, що мама тут зосталась?

Вернула до міста, і, розгублена думками, вже не встереглась: її, разом з багатьма селянами, схоплено і на тягарівці відвезено в глухий степ. Там викинуто, — добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.

Брели знеможені, з сонною повільністю переставляючи ноги; живилися корінцями, виритими в ярках, торішніми перемерзлими бурячками і картоплинками з покинутих городів. Часом знаходили дрібні соняшники — їх насіння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарія Олександрівна до станції;' щоб не мозолити службовцям очі і перебути непомітно, відходила в сусідні переліски.