Николай Капустянский - Похід Українських Армій на Київ-Одесу 1919

Антонов бажає приспішити наступ на Україну доки там триває боротьба і він просить допомоги у Леніна своїм листом до нього. [6] [6] Подаю витяг з нього: «… Рада Нарoдних Комісарів і за її вказівками революційна Воєнна Рада рішила, негайно приступити до активних операцій на Україні. Вже оформилася рада Українського Фронту, замасковано названа Радою «Групи курського напряму». Поможіть, Володимире Ілічу. Нас кличуть з України. Робітники всюди ухвалюють привітання большевикам. В таких умовах я рішив іти вперед. Зараз можна голими та спритними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом.» Записки, т. ІІІ. (підкреслення наше.) Отже большевики пішли на Україну не оголошуючи війни.

Як відомо, уперта й жертвенна боротьба української героїчної Армії заперечила легковажні заміри і твердження «Антонових», теж їх надії на легкі успіхи і Сов. Росія тільки напругою всіх сил, після довготривалих змагань, спромоглася осягнути своєї мети. 16-го січня Директорія оголосила війну Сов. Росії, вичерпавши всі сироби порозуміння з нею. Розпочалася драматична боротьба українського війська. Необхідно було стримувати большевицьку навалу з фронту і гасити численні повстання в запіллі, навіть часами обезброювати цілі українські частини. Найбільший тягар впав на рамена Запорожців і Сірих на Харківщині, Республиканського Коша в Катеринославі і Січових Стрільців у Києві.

Особливо відповідальне і скомпліковане становище було Січових Стрільців. [7] [7] Див. Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців 1917-1919. Вони творили гарнізон бурхливого тоді Києва. Січові Стрільці відповідали за київський бойовий напрямок і до того ж змушені були на Київщині втихомирювати повстання спантеличених червоною пропагандою українців.

Назагал, сполучення фронтального наступу червоних з розкладовою працею їх прихильників у запіллі допомогли їм, після запеклих боїв в районі Харкова, Полтави, Катеринослава, Воронежа й Чернігова, зайняти мало не все Лівобережжя. Величезний підтрим їм подали: 1. Анархіст Махно що захопив своїми бандами в нашому запіллі майже цілу Катеринославщину, 2. Палкий, неурівноважений отаман Зелений на чолі Дніпровської повстанчої дивізії в розпалі упертих боїв за Київ врізався клином в нашу армію між Києвом і Кременчуком і тим прискорив залишення нами Лівобережжя й Києва; 3. Частина збольшевізованих селян в багатьох районах теж активно виступила проти свого рідного війська, охолоджуючи його бойовий запал. В цей період до большевиків перейшло чимало отаманчиків зі своїми загонами. Вони часто-густо відкривали наш фронт то на тому, то на іншому відтинкові. Доводилося прикладати багато праці, щоб своєчасно затикати місцеві прориви та скріплювати бойові відтинки.

Такі небезпечні епізоди гальмували виконання наказів Штабу і незвичайно скомпліковували, а часами унеможливлювали плянове керування військом.

В наслідок цих подій 6-го лютого 1918 р. з наказу Директорії військо залишило столицю України – Київ.

З огляду на спокій на одеському та дністровому напрямках Штаб Дієвої Армії (ШДА) поволі до половини лютого спромігся скасувати наші Південну та Дністрову групи, а військом, що їх складало, посилив правобережний фронт і Північну групу, на яку большевики повели впертий наетуп з метою захопити м. Рівне.

Таким робом лишилися чинними тільки два фронти: большевицький на Сході і Півночі (головний фронт) і польський на Заході (другорядний для Наддніпрянської армії, але головний і покищо єдиний для Галицької). Крім того, лишилися також небезпечними добровольці з їх сильними впливами в державах Антанти.

Бої за лінію Коростень-Житомир-Бердичів-Козятин-Цвіткове.

Протягом місяця лютого і на початку березня большевики розвивають свій успіх. Вони ведуть концентричний наступ, стратегічно обхоплюючи нас: 1. З півночі в напрямку: а) Мозир-Коростень, б) Лунинець-Сарни-Рівне, погрожуючи нашій комунiкацiї з Галичиною; 2. З південного сходу, з району Катеринослав і Кременчук через Знаменку на Бірзулу-Жмеринку, щоб відтяти нас, від портів Чорного Моря; 3. Одночасно сильною центральною групою вони натискають із Києва на фронт Бердичів-Козятин, щоб продертися на Вінницю-Жмеринку.

Большевики поставили собі мету, розрахувавшись з Українською Армією, скинути в Чорне море антантський десант і через Румунію подати руку мадярським комуністам, що тоді захопили владу в краю. Назагал вони старалися успіхами Червоної Армії та привабливими кличами також скріпити позиції комуністів-спартаківців в Німеччині.