Богдан Лепкий - Не вбивай

Небезпеку цього твору добре усвідомлювали в московській більшовицькій імперії ті, хто рокував українську націю на небуття, домагаючись цієї мети засобами лінгвоциду, етноциду і, врешті, геноциду. 1936 р., три роки після апокаліптичного голоду імені Сталіна і напередодні безоглядних, наймасовіших репресій в Україні, харківський журнал «Критика» писав: «Трилогія Б. Лепкого — це суцільний історичний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концепцій і ідейок, невдало замаскованих подобою об'єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класового ворога — західноукраїнського фашиста, який, на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині, конструює, що безсилий створити реально». «Войовничий націоналіст», «зброєносець націоналістичних об'єднань за кордоном», «письменник буржуазно-націоналістичного напрямку» — такі та подібні ярлики наліплювали на письменника. Про «хибність, суб'єктивність, націоналістичну тенденційність» творів Б. Лепкого за інерцією писали ще в добу горбачовської гласності. Навіть 1990 р. відомий літературознавець стверджував: «Письменникові не вдалося піднестися до конкретно-історичного пізнання і зображення тогочасної дійсності, насамперед розуміння діяльності Мазепи; він романтизує особу гетьмана». Свою тезу автор підпер розлогою цитатою з праці літератора Михайла Рудницького, який настільки ж голослівно переконував: «Великою несподіванкою для всіх, що знали Лепкого, була його спроба дати велику історичну повість, що розбуджувала б енергію… Усе те, що могло стати психологічною проблемою, Лепкий лишив на боці; замість проблеми зробив «моральний сенс», а замість боротьби характерів і війни зробив шкільну панораму. Не вміє він відтворити історичного тла, не знає епохи ні місцевостей, які змальовує» (Жулинський М. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.— С. 82). Відомий історик Володимир Грабовецький доводить протилежне: «Що найціннішим стало в лабораторії великого прозаїка при підготовці написання тетралогії «Мазепа» — це досконале вивчення історичної епохи на Україні кінця ХУІІ — початку ХУШ ст., вичерпне знайомство з різного роду документальними першоджерелами, універсалами Мазепи, письмовими розпорядженнями як Петра І, так і Карла ХІІ, стан генеральної ради і полково-сотенного управління на Гетьманщині, тогочасне життя Запорізької Січі і її кошового — палкого патріота України Костя Гордієнка і щонайбільше — вміння вивчити з літератури стан високої тодішньої культури на Україні» (Грабовецький В. Історичні основи трилогії Богдана Лепкого «Мазепа» // Богдан Лепкий — письменник, учений, митець. Матеріали наукової конференції, присвяченої 120-річчю від дня народження Богдана Лепкого. — Івано-Франківськ, 1992.— С. 6–7).

Енергію епопея «Мазепа» таки розбуджувала, до того ж ту, «що тіло рве до бою». «На цій невмирущій трилогії виростала, як буйна трава в українському гаї, самосвідомість українського населення», — зазначає в цитованій праці В. Грабовецький, згадуючи, як у дитинстві плакав над «Батурином». Подібно пише ще один знаний учений, Василь Горинь: «І досі згадую, як у мою дитячу душу вкроплювалося те історичне дійство, ті трагічні події руйнування Батурина. <���…>. Так я ставав мазепинцем, так, очевидно, ми всі ставали мазепинцями (такими нас формували твори Б. Лепкого), бандерівцями ж народжувалися» (В. Горинь. Із вірою у відродження країни… // Дзвін. — 1998.— № 7.— С. 134). (До слова, у 40–50-ті роки минулого століття підлітки і юнаки Західної України вважали за справу честі носити «мазепинки» — шапки особливого крою, за які чекісти били, ув'язнювали, засуджували, засилали в Сибір). Високо цінували епопею «Мазепа» і визначні сучасники Б. Лепкого: митрополит Андрей Шептицький, професор Роман Смаль-Стоцький та ін.

Що ближче до наших днів, то необ'єктивних характеристик як самого Мазепи, так і автора найкращого на сьогодні художнього твору про нього в українській науці і публіцистиці стає дедалі менше. Понад те, зацікавлення ними посилюється. Читацький інтерес до них зростає з піднесенням рівня національної самосвідомості українців, складовою частиною якої є знання й усвідомлення історичної долі народу. Тому інтенсивно перевидаються також твори на історичні теми А. Кащенка, А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, І. Филипчака та інших письменників й учених.

Без знання минулого немає розуміння сучасного і бачення шляху в майбутнє. Це правда, що, коли народ не пам'ятає минулого, він вимушений пережити його знову. Читач зможе в цьому переконатися, зіставивши події і долі українців, описані в епопеї «Мазепа», з подіями і долями людей в Україні XX століття. Якби Мазепі пощастило вибороти державну незалежність, український народ став би «історичною нацією», тобто суб'єктом історії, а не її об'єктом, використовуваним для своїх цілей іншими націями. Бо саме через бездержавність, наприклад, тільки за прокляте 40-річчя від 1914 до 1954 року на фронтах чужих держав, у голодоморах, на каторжних роботах, у тюрмах, концтаборах, на засланні, на островах ГУЛАГу загинули насильницькою смертю понад 20 мільйонів українців. Інакшою була б і доля Європи.