Богдан Лепкий - Полтава

— Як у кого.

— Можливо, та, на жаль, якось того не видно. Гляньте кругом. Якою Господь создав отсю землю, такою вона й залишилася. Ніби тут людей ніколи й не було.

— Це тому, бо асе до нас якісь чужинці лізуть: хазари, половці, татари, москва.

— В необгородженім городі і свиня гість.

— Це правда.

— Але не вина тут свині, а хазяїна, що не обгородив городу.

— Не давали.

— І не хотілося. Урожайна земля розлінивила вас. Грали б ви на своїх бандурах, як еольці, співали б тужливих пісень, як дорійці, репетували би думи, як йонці, плавали б на байдаках по Чорному морі, як нормани, але як готи засукать рукави до роботи, до того в вас нема великої охоти.

— Ого! То ви й римуєте, принце!

— Від римів, ял від мух, не обженетеся.

— Хіба в Швеції мухи і зимою літають?

— Краще мухи зимою у повітрі, ніж літом у голові.

— Ви, як бачу, кусливі, принце.

— І найлагіднішого чоловіка розізлить дурнота людська.

— Лиш філософа ні.

— Блазні ми, а не філософи, пане Люксембург.

— Les extremes se touchent [82] Скрайності сходяться (приміт. авт.) , мосці пане Рачок. Як філософи воюють, так блазні філософують.

— Алюзія [83] Натяк. до короля?

— Краще алюзія, ніж ілюзія, мій друже. Гореч підсувається мені до горла.

— Прескорбна єсть душа моя, принце. Але, як бачу, все-таки ми посуваємося вперед.

— Щоб опісля вернутися назад.

— Світовий закон сильніший нашого хотіння.

— Щоби хотіти, треба мати силу. Горе немічному хотінню.

В'їздили на міст.

Рачок шапкою здоровив лівий берег Десни, Люксембург правому посилав прощання поза себе.

— А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на війні вещ самая первая і коштовнішая.

— А як заб'єш?

— Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо безмовнеє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м'ясо для собачонка сам зжерав, а собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив.

— Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили.

— Ну да, да…

Попивали вино з погребу дідича; закушували гусячими вудженими ніжками, котрим мало не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками, котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті «очень іскусно» приладжував.

Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не знаходилося нічого більше.

Прислуга його милості світлійшого князя Александра Даниловича Меншикова вспіла вже очистити двір з усього «нє-нужнаго» і вивезти «вещі» по його розпорядженню.

— Ну да. У мене теж був очень інтересний случай. Хортиця моя, Вєрна, шестеро щенят скинула і здохла. Буває і таке. Але щенки були гарні, на диво. Самі білії, довгомордії, сухохвостії — прелесть! Що мені з ними робить? Не дам же їм голо довою смертію гинуть. Відставив двох баб, що якраз тоді в злогах лежали, — корміть, кажу, грудьми, бо баби ті очень молочистії були.

— І кормили?

— Надійсь!.. Ні. Квас їм давали пити. Подумайте — собачонкам малесеньким квас. Трьох їх і подохло протягом первого тижня, а троє сама шкура і кості.

— Шкура й кості?

— Да. Шкура й кості. Не хортики, а прямо дощечки виструганії. Коли мені це доповіли, так мені жаль безсловесних звіриків зробилося, пригадалася покійна Вєрна, і сказав я собі: не дозволю діткам твоїм кривди робить. Не дозволю!

— І не дозволили?

— Не дозволив. Приказав пов'язати песіх баб, приставити собачок до грудей і кормить.

— Ну да, — да…

В світлицю увійшов фельдфебель.

— Двоє черкес патруля наша на дорозі у Чепліївку зловила.

— У Чепліївку? Там тепер шведи з Мазепою стоять. Мазепинці! Веди їх тут!.. Або ні… Його переслухай сам, а її приведи до нас… Черкески недурні бувають…

— А тая то таки очень.

— Гарна?

— Несамовито красива. Прямо відьма якась, не баба.

— Подавай!

Трьох драгунських офіцерів його милості царя вихилили ще по одному здоровому михайликові старого угорського вина і руки нетерпеливо затирали. Куди не прийшли, крізь попадали на самих старих баб або на маленьких дівчаток, дівки й молодиці ніби вимерли в тій країні. Поховалися, су-кині дочки, по лісах та по нетрях, як перед татарами…

Привели Одарку.