Богдан Лепкий - Полтава

Треба!..

І гетьман принаглював свого коня.

Недалеко за ним Мручко супроводжав гетьманові маєтки.

— Бережись! — гукав на сонних козаків.

Біля Мручка їхав Імжицький.

— Погану днину післав нам Господь, — говорив Мручко, пихкаючи люльку. — Як я в Єдикулі сидів… — почав і не докінчив, бо довелось порядкувати возами.

Шведські батальйони входили на міст. Багато людей нараз не впускали туди, щоби міст не завалився. Весь похід мусів зупинитися, від чого і зчинилася суматоха на цілій довжезній лінії.

Вози на вози наїздили, зударялися коні й люди. Мручко мав багато діла, щоб не сталася яка шкода і щоби в тій суматосі не пропав який коштовний ящик. Імжицький помагав йому.

— От дурний москаль, — жартував Мручко, — коли б тепер напав на нас, тоді як одні ще тут, а другі вже за Десною…

— Не викликуй, товаришу, вовка з лісу, — відповів Імжицький.

— Не такий-то і вовк страшний, як його малюють. Я, сотнику, з ним у твоїй пасіці бився.

— Знаю, — і Імжицький зітхнув: — З тієї пасіки вже й сліду немає. Тільки земля і небо.

— Цар Петро з цілою Україною таке зробити хоче, щоб у нас лиш земля і небо було, та ще могили кругом. Але життя навіть від антихриста сильніше. Жилавий ми народ, живучий.

— Щоб ти, товаришу, знав, як ми у твоїй пасіці бились!

Аж душа радувалася, — кажу тобі. Навіть одна дівчина, вихрестка, біля мойого осавула боролася… Чи не чув ти що про неї? Вона ж там раненою залишилася.

— Як же не чути? Про неї тепер кругом розказують.

— Невже ж?

— Як москалі напали на мою слободу, вона хоч ранена, довго до хати ворога не впускала. Кількох застрілила, заки на приказ офіцера живцем її взяли.

— І що?

— Офіцер повіз її з собою.

— Цареві в дарунку дасть, бо гарна, як мальована.

— Якщо сам не влюбився.

— Вони й найлюбіше батюшці цареві відступили б, хоч би й сестру, або маму рідну. Такий народ…

— Бе-ре-жись!

Рушали з місця, щоб за короткий час зупинитися знову.

Король по другому боці Десни порядкував баталіонами, щоб на всякий припадок були боєздатними. Гетьман перед мостом лад тримав. Оба свідомі великої ваги моменту.

Щораз то нові відділи помостом проходили, скоро, але, якмога, легко.

Люксембург нервувався. Вилазив на сидження і дивився перед себе, чи далеко ще до мосту. Рачок за полу його тягнув:

— Сідай, принце. І так дальше свойого носа не побачиш, бо дощ… Панта рей. Проклятий будь, Талесе [80] Грецький філософ (634–541 перед Христом) з Мілету! А щоб ти другого напитку і не бачив, — лиш воду.

— Ваша милість не люблять води?

— Ані в чарці, ані в чобогі, ані в голові.

— Gut gebrullt, Lowe! [81] Добре заревів лев, добре сказаної (нім.)

— В голові гірше, ніж у чарці.

— А її там, мабуть, чи не найбільше.

— Можливо. Бо коли б не те, то на світі давно було б краще, ніж є.

— А в наших головах що?

— Вашої я не ськав, а в своїй мозок чую.

— Та чи не рідкий він?

— Аж загустий.

— Тому ви його водкою розпускаєте.

— У мене водка в шлунок іде, а не в голову. У шведів, мабуть, навпаки.

— Це скажуть ті; що черепи наші розколупають колись.

— Не дуріть себе надією такої честі, хіба що вашу милість в Упсалі на лікарському виділі до бутлі зі спиртом встромлять.

— А вас у царській кунсткамері.

— Все-таки; що цар, то не медик.

— Оба вони різника, мій пане.

— Але цар різник з Божої ласки і на велику руку.

— На велику. Боюсь, щоби він вашої України в одну велику різню не перетворив.

— А тоді щоб до Швеції не пішов, — доповів Рачок.

Замовкли. Дощ капав за обшивку.

— Маю вражіння, що під окапом стою, — почав гетьманський блазень.

— А я, хоч і під окап рад би, — зітхав Люксембург, — не шанують нас, пане-товаришу, не шанують. Навіть нам повозу з будою не дали.

— Повози з будами під старшинські жінки підкотили. У нас, бачите, для жінок мається особлива ввага.

— Так, так. Чув я, що українки своїх чоловіків за чуба кріпко тримають.

— Лучається, що й чужих під патинок беруть, як ось Анна Реіна, покійного князя Ярослава вродлива доня.

— Анрі Першого жінка?

— Ваша милість і в історії на всі чотири ноги куті?

— В Упсалі дечого полизать довелося. Та більше з власної ерудиції знаю. А все ж таки земляків ваших ніяк не розберу. Край широкий, народ великий, а як колись моїх предків закликали, так і тепер нас кличуть, щоб у них лад завести.

— Вас кличуть?

— Так, Карла XII і мене.

— Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.

— Приповідки, мій пане, дуже-то ви маєте дотепні, але в головах дотепу небагато.