Богдан Лепкий - Полтава

Сумним гомоном відбивалася пісня Мручкової сотні від білих стін гірецьких загород.

Та ще одна сотня не проспівала своєї, як друга починала веселої:

Перед господою Векли стояли дві дівчини, гарні, як мальовані. Сама Векла крізь вікно визирала, чорнобрива, повновида, але не всміхнена, а сумовита. Побачивши знайомих сотників, вискочила на ворота з розструханом старого меду, дівчата принесли чарки, сповняли їх огнистим питвом і знайомим на коня підносили:

— На потугу вам, панове! — кликала Векла. — Щоб рука в бою не обімліла.

— Спасибі. Оставайтеся з Богом, не поминайте злом! Нараз одна з дівчат захиталася, замахала руками, як крилами підстрелена птаха, пустила чарку і повалилася поміть головою на поріг.

Векла кинулася до неї, — сотники наздоганяли своїх сотень.

На вигоні козацькі полки задержалися. Наближалися шведи, котрих треба було пустити наперед — вони ж гості!

Здалеку чути було ритмічний стук підков і глухий тупіт чобіт, далекий гуркіт коліс і скрип повозів по всовганім снігу.

Все те зливалося у многозвучний шум і галасливий гук, ніби надточувалася повінь або надлітав гураган.

Козацькі полки порядкувалися воєнним ладом, щоб не показати себе перед шведами безладною купою і зборищем людським, несвідомим військового строю. Нелегко приходилося старшинам вдержати лад, бо всякий рад був висунутися наперед, не так тому, щоб себе показати, як більше, щоб приглянутися тій чужесторонній армії, що вкрилася славою багатьох побід, а тепер поспішала на останню розправу зі своїм найбільшим і найгрізнішим ворогом — з царем-антихристом.

Терен був дещо спадистий до ріки, тому-то й можна було сподіватися, що не лиш чолові відділи, але й дальші гурти побачать гаразд славного короля Карпа і його хоробре лицарство. Козацькі полковники подавали останні прикази своїм осавулам. Ті скакали на баских конях до сотень, грімким голосом переповідали сотенним старшинам волю начальників і спішно вертали до своїх місць.

Козаки хвилювалися.

— Чого майталасишся, гевале гемонський? Шведа не бачив? Гадаєш, у нього очі поздовж, а ніс напоперек? Такий чоловік, як ти, лиш мудріший. Стій! — вигукував якийсь сварливий сотник на своїх козаків.

А йому відповідали, але так, щоб, хорони Господи, не вчув, бо сварливий, як баба з Лисої гори:

— А чому сам не стоїш, лиш вертишся, як тріска в ополонці? Приказував би лиш, а ти слухай!

— Вони тільки й знають, що приказувати.

— Старшини! А ми що? Чорняки. Наше діло слухати і йти, куди тебе заведуть.

— Заведуть вони нас, як чорт п'яного в комиш…

Гетьман на самім переді сидів на буланому коні, на молодому й незвичному ще до походів. Він нетерпеливо передньою ніжкою заморозь розгрібував, гриз зимне вудило, гостроверхими ушками стриг, роздував храпи і малу головку раз у раз повертав у той бік, звідкіля надходив шум. Може, гадав собі, що це ворог наближався і що за хвилину почнеться бій, і тому нервувався.

Несвідомий кінь як козак-молодик, що пороху не нюхав. І хоче бою, і боїться його.

Гетьман гладив свого буланого Мишака білою, дивно малою рукою без рукавиці, хоч мороз був кріпкий. Іней кучерявився по людях і на конях, на кождій вітці у садах і на кождій билинці придорожнього бодяччя, на бровах і вусах, на шапках і ковнірах, навіть на вістрях списів і на дулах мушкетів.

Затиралися різкі лінії рисунку, і цілий образ, великий і небуденний, набирав якоїсь казкової розливистості.

Гетьман мав на собі соболеву шубу, криту сталевої краски оксамитом, і таку саму шапку, без пер і без усяких самоцвітних прикрас. І тонка, злегка закривавлена шабля при гетьманському боці не блистіла ні червоними рубінами, ні зеленими ізмарагдами, гетьман відбивав від свойого окруження не пишнішим і дорожчим убором, а якраз тими сірими колірами, що так помітно підчеркували вроджену йому достойність.