Богдан Лепкий - Полтава

— Козолупи, шкуродери, харцизяки! — скаженів Мручко.

— Стерва ваші на локшину посічу собакам на байрам. Ясновельможного заманулося вам. Як я тебе прошпилю, то тобі ясно зробиться в очах!

Москалі відповідали прокльонами, зойками, передсмертним харчінням. Коні, позбавлені їздців, порубані, криваві, вихоплювалися з глоти й летіли навмання по білих полях, як видива страхітного сну. Несамовите, жахливе іржання відбивалося далекою луною, збільшаючи грозу бойової картини.

Недобитки слізно благали пощади. Мручко боявся підступу і не щадив нікого, навіть себе. Весь був облитий потом. Сорочка прилипла до тіла і до ран. Очі запливали кров'ю. Шаблею, як пером по папері, по спинах і по карках ворожих писав, смертельні присуди підписував. Аж не стрічаючи відпору, гукнув:

— Шабаш! Хто жити хоче, з коня злази і фузію складай! Два рази не потребував казати.

Обезоруженим в'язали руки, коней за вуздечки зчіплювали докупи і відділ двигнувся вперед.

Побачивши гетьмана, Мручко пополотнів.

— Милосте ваша, а це ж що?! — крикнув не своїм голосом.

— Те, що бачиш, — відповів гетьман, — і те, що мусіло бути, — і стиснув сотника за руку.

— Спасибі тобі, старий друже, — прошепотів, зазираючи йому в очі. Більше слів підібрати не міг, бо зворушений був сильно і спрацьований несподіваним боєм.

І Мручко хвилювався.

— Як можна було свою достойну особу виставляти таку небезпеку?

— Авжеж можна, щоб гетьман був менше хоробрий від сотника свойого?

— Сотників, як собак, а ваша милість один і другого не буде, — відповів Мручко. — І коли б так яка глупа куля або московська шабля… і що тоді? Боже ти мій! — аж за голову взявся.

— Заспокойся, пане сотнику. Мазепи куля не візьметься, — відповів самовпевнено гетьман. Хвилину їхали мовчки. Нараз Мазепа спинив свого коня: — Старі ми вояки, а іноді щось таке робимо, мов молодики.

— Що ж такого?

— Між табором і моєю квартирою не завели ми зв'язків. Учиться чоловік не до старості, а до гробової дошки. Треба нам більше оберігатися від ворогів.

— Дійсно, стереженого Бог стереже. Нараз Мручко пригадав собі щось.

— А де ж мій осавул? — гукнув.

— Де сотенний осавул? — залунало кругом. Сотенного осавула не було.

Мручко десяток людей на боєвище післав шукати. Раненого чи мертвого щоб доставили.

Вернули з нічим.

— Значиться, пропав козак. А гарний був і вірний. Учора я дівчину його лишив, а нині його позбувся. Безталанні якісь!

Зняв шапку і перехрестився.

— Якщо погиб, най з Богом спочиває. Та не забудь, що він голову поклав за гетьмана. Коли ж вороги живим забрали, хай його Мати Божа своїм покровом обтулить, а нам, дай Боже, щоб ми його відбили. Досвіта, заки рушимо в дорогу, трупів похоронити треба.

— Треба, — притакнув гетьман, дивуючись, як нараз відмінився Мручко.

— Але ж ти, сотнику, здорово лаєшся, — пригадав собі.

— Легше рукам, як губа не дармує, — відповів сотник, торкаючи гетьманського коня.

Над Гірками стояла заграва. Чути було гук зі шведського табору.

— У Веклиній хаті світиться, — сказав сотник і підкрутив вуса.

— Векла на тебе з вечерею жде.

— Гадають, ваша милість, що я до юбок такий-то скорий? Було колись. До товариства тягне мене тепер, не до жінок… Але чи не пора, милосте ваша, обмінятись нам кіньми. Досить мені гетьмана вдавати, — і хотів злазити, але гетьман здержав його за руку.

— Не поспішайся. Ще час!

— Як же так? В'їжджаємо в село.

— Не шкодить. Такий сотник, як Мручко, і гетьманського сідла достоєн. Мручко не зрозумів.

— Як же це воно?

— А так, що мій кінь лишиться за тобою, на спомин нинішньої пригоди.

— Ваша милість жартують собі з мене. Я — і гетьманський кінь? Та ж він сміявбися з мене.

— Якщо мій сивий не дурень, то сміятися не буде. Заміна нечесті йому не зробить. Бери його разом зі збруєю, і хай він тебе щасливо занесе крізь боєвища до твоєї хати.

Сотник припав до гетьманської руки.

День 10 листопада ліниво піднімався зі сну. Нерадо й неквапно скидав з себе покривало молочної імли. Мокре, зимне, як ховзка студена слизь, пхалося в чоботи, вдиралося за пазуху, залазило в душу.

Людям з ротів, а коням зі шкури бухала пара, як дими. І люди, й коні нерадо кидали свої стоянки в Гірках і кругом їх. Радніше перезимували би тут, бо зима заповідалася не яка-будь. Цибуля і часник сиділи цього літа дуже глибоко в землі, що було познакою великих морозів. Волос на худобі був густіший і довший, як звичайно, ніби звірина заздалегідь вбиралася тепліше.