Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«Гарний!» — притакував коротко Мручко.

«І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербургу не поверне».

«Ні! — притакнув Мручко. — Дніпро сильний дуже.»

«А ті, що над ним сидять?» — спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.

«Я над Німаном народився, — почав ніби виправдуватися Рачок. — Батько мав невеличке село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І — я втік. Згодом на гетьманський двір попався. Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе… А тепер?»

Страшно, як блазень плаче.

Мручко вдавав, що не бачить Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало. «Не гнівайтеся на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають Я крізь сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене зараз на жарти беруть. Перше — нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу його осмішити.»

Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.

«Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, — почав Рачок наново. — Спасибі вам».

«Нема за що, синку»

«А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав… Синку…» — повторив, любуючись тим словом.

«Правда, яка гарна наша мова, батьку?»

«Всякому здається, що його мова найкраща.»

«Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна… «Синку»… Чому я блазень, чому я лише блазень?» — питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.

Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і — побіг. Мручко лише раменами здвигнув. «Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!» Люльку тютюном набив. «Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався.» Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. «А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?… Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано… погано… Але куди то мале побігло?» — прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, — але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов, наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лиш захитався і повалився назадгузь.

Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав.

Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що, як гадина, повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав.

«Ще один мент і не даром гроші від царя узяв би,» — толкував оторопілим людям Рачок.

Не розуміли добре. «Що і хто?» — допитувалися.

«Перебраний за татарина москаль.»

«Які гроші, за що?»

«Від царя, щоб гетьмана вбити.»

«А-а-а!»

«Цитьте, гетьман спить. Розходіться!»

Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвали його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло. «Але ж бо на тобі кров! — сказав, вертаючися до Рачка. — Його чи твоя?»

«Моя,» — відповів тихо Рачок.

«Так ти, значиться, ранений?»

«Ножем мене ірод засягнув… Це моя… перша рана… в бою…»

Голос його слаб, сам він хитався і руками повітря ловив.

Мручко його підтримав: «Покажи, яка рана.»

«Мабуть, смертельна… Не турбуйтеся, батьку… Я… рад… Добре, що це не наш… Мо-скаль… Бога не осмішу.»

Мручко вхопив його на руки, як дитину, і побіг до хірургів.

Королівський «тафельдекер» Гультман знову голову підняв. Король не куняв на возі, як циган-волокита, а мав свій власний, гарний шовковий намет.

Прибрав його.

В одній половині стояло похідне ліжко, прикрите синім покривалом, зготовленим люблячою рукою королівської сестри Елеонори і на стільці вилискувалася срібна умивальниця, яку Гультман насилу спас перед загребущими очима «рахмістра».