Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«А бачите, що й такі найшлися, — сказала Ганна, і її веселі очі нараз посумніли; уста задрижали в кутиках. — Сотнику! Вони хочуть, щоб гетьман скорше сконав»… Не вдержалась і розплакалась.

«Пані моя! Що вам оце! Щось таке й погадати страшно. Прямо гріх. Такої злобної людини й бути між нами не може».

«Є-є-є! — притупувала ногою. — Є такі, що їх долоня до булави свербить».

«Ось воно як! — погадав собі Мручко. — Тут уже у велике заходить». А вголос відповів: «Ніколи гетьманська булава легкою не була, а під теперішню хвилину тим паче. Хто б там спішився до неї. Це вам лиш так здається, пані».

Хитнула головою.

«Не здається, а знаю. Бачила, чую. Сходяться, радять, шушукають. Одні за Горленком, другі за Орликом…»

«А за Войнаровським?» — вихопилося Мручкові питання.

Ганна розридалася: «Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче, чорнять душу, добру і чисту, неповинну… — Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина, якій кривду зробили. — Але я того не стерплю, я на таке й дивитися не хочу. Йду геть».

«Кочубеївна!» — подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом себе бачить.

«Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому, щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?»

«Я також не інакше гадаю, — відповів Мручко, — але мус, мус, моя пані, це великий пан. Зробимо, як він прикаже, і для загального про власне забудемо добро».

З гетьманського воза вискочив чура. «Просять вас!» — сказав, кланяючись у пояс Обидовській.

Подала Мручкові руку. Поцілував.

«Йду, йду…» — кинула чурі й побігла.

Мручко стояв, не знаючи, куди то вона «йде», — до хворого гетьмана, чи геть із табору?

Табор загомонів: «Ідуть, ідуть!»

«Це посли від царя».

«Ні, сам його величество цар».

«Чого б то цар до баші очаківського їхав? Як схоче, то — віч-на-віч із самим султаном побалака».

«Не знаєш? З султаном вони в гніву, тому цар до баші іде».

«За чим?»

«За гетьманом і за нами. Хоче, щоб нас баша видав».

«О, Пречиста!»

І затривожилось жіноцтво, не так за себе, як більше за своїх чоловіків, бо всякий знав, що в Лебедині з мазепинцями творили. Оповідання про тії муки сон від людей відганяли. Двадцять літ мазепинського режиму на Україні привчили людей шанувати людину і не знущатися над нею непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим здавалось.

«До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники».

«Заспокійтеся, люди! — гукав до них Мручко. — Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світліший. Москалі так не їздять».

І дійсно, коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали назустріч.

Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі, грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків.

В декого з наших задрижали жижки. Так би й кинувся на них, погерцював, змірився на шаблі. Стара звичка.

«Ось якої шаблі нехрист добув!»

«Доброго коня варта».

«А цей ще з луком прибіг».

«Добрий лук від поганої рушниці кращий. Лиш кріпко натягнути мусиш».

«Добрий лук коштовна штука».

«А добра рушниця — ні?»

«Але стріла, погадай, що коштує добра стріла. Випустив і — пропала».

«А куля ні?»

«Куди кухті до патини, а кулі до стріли!»

Забували про свою нужду, переймалися воєнним ділом.

«А цей пасинок чортячий на Кречетовій кобилі їде. А щоб я луснув, як це не Кречетова кобила! — кричав якийсь запорожець і махав на Кречета обома руками. — Кречет! Кречет! Татарин на твоїй кобилі їде. Глянь, біля лівого ока латка і мишка під третім ребром з правого боку. Ходімте, відіб'єм!»