Богдан Лепкий - З-під Полтави до Бендер

Полудне. Поле, мов море, безлюдне, не ворухнеться, не шевельне, вітер бадилини не нагне.

Тишина безсловесна. Як нитка павутини і як мрія дитини, снується казка чудесна. Привабом русалки від балки до балки тебе веде і від могили до могили, як ангел легкокрилий, наче до раю, уводить до рідного краю, що колись знов твоїм буде… Колись… колись… Бережись! Полудниця, облудниця іде. Бережись, бо підведе, і рідна мати не зможе пізнати, — так, як тамтих. Чув?.. «А наш пан Галаган, гірш татар-бусурман, гірш царів скаженів, як у Січ увійшов. Лилась кров, лилась кров, як у Січ увійшов».

Бережись…! Полудниця, облудниця іде. Заманять, підведе і туди заведе, де сам чорт не найде… Чи ти чув, що вона з Носом зробила?

Бий його, Божа сила, без пощаду аж до впаду за зраду, за Батурина ізраду. Опоганив свій княжий рід і тайний хід показав ворогам… Як холоп царський, як хам. Бережись!.. Полудниця, облудниця іде.

«Хто, де?» І Горленко тер заспані очі, бо чура пригадав йому, що пора до короля в намет на обід іти.

Дорогою зустрінувся з Орликом, віталися, питали про здоров'я, а перед входом у намет довгу хвилину церемонилися, один одного пускаючи вперед: «Будь ласка!» «Ні, будь ласка, ви!» «Ви…»

Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута — співав Кречет, той, що йому татари «Феську» вкрали.

«А ти вже другої пісні не вмієш?» — зупинив його Мручко.

«Другої? Або тая не гарна?»

«Я таких не люблю.»

«Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому», — і пішов.

«А Феськи відбивати не важся! — гукав за ним Мручко, — бо смерть».

«Є без Феськи життя?» — відгукнув йому, не озираючись, запорожець.

«Що за народ! — покивав головою Мручко. — Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться.»

Сидів на валі і згори дивився на сонний табор.

Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені, турецькі, свіжі, не притомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких… Зовсім, як люди.

Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив іх чимало, запорозьких, гетьманських, польських. Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом, різно, але такого, як цей, — ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани, — вавилонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося.

Сонце сходило з полудня і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок, простували кості й позіхали.

З городу надходили люди й над'їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю було.

«Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх іх гріш спровадив докупи, — казав до себе Мручко. — Чого то для гроша не зробить чоловік, — та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов, — пропав».

Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси.

«Боже ти мій! — похитував головою Мручко. — Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи, поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, — життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я, любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою… І так воно все. Скільки разів вороги надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто його зна, звідкіля все взялось…Ні, ні не пропаде козацька мати, не пропаде.»

«Сотнику!» — запищало щось біля його. — Рачок.

«Ах, це ти! Слухай, вашець, — накивував йому Мручко. — Не волочися ти мені і не задавайся з циганками, бо ше котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський.»

Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав. «Щось вас питати маю» — почав.

«Питай!»

«Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович, чи ні?»

«Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь».

Мовчали довшу хвилину. Може, й молилися.

«А що буде, як його не стане?» — почав наново Рачок.

«Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було».

І знов ^амовкли. І знов Рачок мовчанку перебив.

«Гарна ріка цей Бог, правда?»

«Гарна.»

«А все ж таки не те, що Дніпро.»

«Куди! — притакнув Мручко. — Другої такої ріки, як Дніпро, нема.»

«Нема! — повторив Рачок і очі йому заблистіли. — Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, — Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне… — не докінчив, тільки тяжко зітхнув. — Гарний наш Дніпро!»