Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

- Що це таке?—схопив Тарас Дзюню за руку.

- Це повстанці до росіян звертаються, так мені той студент сказав!—пояснила вона впевнено.—Це проти царя Миколи вашого.

Ураз майнули в голові Тараса оповідання старого діда Івана про гайдамацькі повстання за волю.

— Читай, читай далі!

І Дзюня прочитала натхненно, як присягу, листівку від першого слова до останнього.

- Як добре!—мрійно сказала вона.—Певне є на світі такі сміливці, що не бояться ні жандармів, ні в'язниць. Я спитаю у того студента, який дав мені цей папірець, де ж вони є, ці повстанці.

Вона говорила просто й спокійно, не розуміючи всієї важливості цієї справи, а у Тараса все загорілося всередині.

- Спитай його, Дунечко, про все спитай і ще принеси почитати.

- Ну, звичайно, а зараз мені час бігти, мені ще треба сукню одній панночці дошивати. Я аж у неділю буду в костьолі, бо зараз дуже ніколи.

Тарас схвильований повертався додому. Він не знав, що тепер, перед 1830 роком, не тільки в старовинному місті преславному Вільно в гуртках молоді почувалося наближення бурі, а і в усій Польщі.

Почував його і пан Тараса, лейб-гвардії полковник Павло Васильович Енгельгардт. Він сидів насупившися в кабінеті і наказав нікому не заходити. Щойно він повернувся від губернатора. Повстання неминуче, і треба негайно вирішити, що робити: чи лишитися тут і ризикувати бути вбитим повстанцями, а коли й урятуватися, то викликати до себе підозру імператора, чи вже заздалегідь тікати до Петербурга.

Пан Енгельгардт вирішив зробити друге і не зволікав з від'їздом. Поїхав порожнем, без майна, без челяді.

Тарас тільки зрадів, що пан не взяв його. Він ходив, як п'яний, зачарований своєю несподіваною першою любов'ю. Протягом цілого тижня він міркував лише, як вирватися в неділю до костьолу і побачити Дуню, яка розповість йому новини і свого власного немудрованого життя і всього свого передмістя і, може, знову принесе йому на клаптику паперу ці надзвичайні заклики, які перевертають усю душу.

Але в неділю був даний наказ усій челяді не відлучатися нікуди з дому.

- Чому?—спитав Тарас у свого земляка Івана Нечипоренка.

Іван меланхолійно почухав потилицю.

- А хто його зна! Не нашого розуму справа розбиратися. Бояться, щоб з ляхами не знюхалися, та я не знаю, і ти, хлопче, не совай краще носа, щоб на стайні не опинитися.

А Тарасові саме кортіло «сунути носа» - довідатися, що ж робиться там, на вулиці, на вільному повітрі. Брама в панському маєтку була щільно зачинена. Нікого з челяді нікуди не випускали.

І потім, як пережити ще такий довгий, нудний тиждень без Дуні, без приторку її маленької, але такої енергійної, працьовитої ручки, без її усмішки, без рухливих тонких брівок. Він, цей тиждень, тягся, як рік: ще середа, четвер, п'ятниця... І раптом одержали з Петербурга наказ від пана. Всій челяді, і Тарасові в тому числі, вирушити до Петербурга. Наче серце розкололося надвоє.

Побачити, швидше побачити Дуню, хоч слово від неї почути, попросити написати коли. Для чого?

Безнадійно опустив голову Тарас. Він таки вислизнув, побіг до Остробрамської богоматері і в інші церкви, і православні, і католицькі, де бачився з Дунею. її ніде не було. Де вона жила, він не знав, і йому вже було однаково, чи побачив, чи ні. Для чого?

До старого майстра, учителя живопису, вибратися не міг.

Вже починалася зима. Шлях був неблизький, нелегкий... Ударили морози. Рушила повільно валка з панським добром.

Зігнувшись, потираючи руки, інколи підстрибуючи, щоб зігрітися, сунули за возами кріпаки. У Тараса відвалилася підошва з старого шкарбана-чобота, і щоб не відморозити ногу, він перевзував нашвидку чобіт з лівої ноги на праву, з правої на ліву. Йшов замерзлий, голодний, насупивши брови.

Повзла похмура валка, і йому здавалося, так життя його повзе, його молодість, злиденна, знедолена, всіма принижена. І здавалося йому, то приснився химерний сон -чорнобрива тоненька дівчина в костьолі святої Анни... І зникла вона, як сон, щоб уже ніколи не з'являтися на його важкому шляху.

У вільний час хлопці були в себе на горищі. Та їм було цілком байдуже, чи це горище, чи яке інше приміщення. Аби десь простягтися і швидше заснути. Оце ж бо був їхній єдиний вільний час.

Часто вони так заморювались, що, й не скинувши заяложені у фарбу халати й чоботи, валилися на благенькі сінники, які лежали просто на підлозі. Ніч минала, як хвилина. Власне, ніч ще не минала. Було ще зовсім темно, і довго ще було темно після того, як хазяїн присилав їх будити.