Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

Правда, зовнішній вигляд самого майстра Ширяєва не дуже привертав до себе. Високий, худорлявий, з рідкою рудуватою бородою, він дивився на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів, умить помічав усі огріхи та помилки в роботі. Вся його артіль тремтіла перед ним. Проте зауваження майстра були хоча й суворі, але влучні. Архітектори й художники розмовляли з ним із повагою, як з рівним. Приїхавши із склом двічі чи тричі, Тарас бачив, як на очах змінюється будинок, ніби оживають холодні стіни після приторку суворого чародія. У Тараса просто пальці свербіли, коли він бачив, як розмальовують плафони, як оздоблюють стіни.

Управитель помітив, як палають у хлопця очі, коли він дивиться на живописні роботи, і він замовив слово перед паном Тараса. Пан Енгельгардт, зваживши всі вигоди від цього - адже давно вже він подумував про «власного художника»,— віддав Тараса в науку до Ширяєва.

- Мене по голівці не гладили, і я не погладжу, — мовив скупий на слова цеховий майстер Ширяєв. — Ніяких пустощів у себе не допускаю. Віддали в науку — учись.

Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі. На нього покрикує хазяйка — Катерина Іванівна, дружина Ширяєва, набагато молодша за чоловіка, але цілком під пару йому, з характером жінка, скнариста. Лайливим, завжди гребливим голосом, коли розмовляє з хлопцями-учнями, посилає його то на базар, то в крамничку, то доручає йому різні хатні чорні роботи, до яких Тарас ще змалку, з часів козачкування у пана, відчуває огиду. Лише в найкращих випадках, інколи, доручають йому пофарбувати якісь прості паркани та дахи. І знову, як колись, каже сам собі Тарас: «Терпи, козаче, отаманом будеш».

Іноді до болю хочеться з кимось поговорити, відвести душу. Навіть коли вряди-годи бачиться з Іваном, і то мало не кидається йому на шию. З ним в артілі ще троє хлопців, молодших за нього. Серед них і земляк один — Хтодот Ткаченко — худенький, блідий, хворий, затурканий хлопчина. Він мовчазний, неговіркий. У Тараса таке враження, що, напрацювавшися, він уже не має сили розмовляти.

Розмальовуючи паркани та дахи або розтираючи фарби, мугикає собі під ніс Тарас старі рідні пісні.

Якось все-таки обізвався Хтодот:

- У нас не так співають. Не ті слова. Ти щось вигадуєш, Тарасе... Не ті слова...

Дома, звичайно, не до співів, аби лягти та виспатися.

Хазяїн жив на Загородньому проспекті в досить хорошому будинку, та хлопці на чисту половину майже не заходили, їхнім приміщенням була мансарда — низенька кімнатка на горищі, під самісіньким дахом, навіть з окремим чорним ходом.

Якось хазяїн і хазяйка пішли до церкви. Тарас завернув у хазяйську кімнату-вітальню. Ні меблі, що стояли чинно в чохлах, ні порядок та чистота не привернули уваги Тараса. Його вразили цікаві гравюри на стінах. Це тобі не лубочні малюночки. Багато з цих гравюр були схожі на образи, але висіли не в кутку з образами, а вздовж стін, і якісь не такі святі були на вигляд.

- Ні, не образи, — вирішив Тарас і ще зробив невеликий крок уперед.

У шафі лежали книжки.

- Мандри А-на-хар-сіса, — лише встиг прочитати Тарас, як за дверима на ґанку почулися кроки й розмова. Хлопець швиденько вислизнув з хазяйської половини і дременув до себе нагору.

А ще в суботу до хазяйки прийшли гості - свояки, брати хазяйчині з товаришами. Один з братів, чув уже Тарас, вчився в Академії на художника. Цього разу Тарас просто-таки залюбки побіг до трактиру по дешеве вино-хазяїн не любив дуже витрачатися на гостей. Хлопець швидко з'явився з пляшкою в руках, але Катерина Іванівна, хазяйка, замахала на нього руками, щоб не шумів. У кімнаті було тихо. Один з молодих людей, тоненький, кучерявий, рухливий, читав вірші:

- Буря мглою небо кроет,

- Вихри снежные крутя.

То, как зверь, она завоет,

То заплачет, как дитя...

Спочатку, навіть не розбираючи слів, Тарас відчув лише музику їх. Він зупинився з широко розкритими очима, боячись пропустити хоч одне слово. Потім він одразу побачив; усе перед собою: і бурю-завірюху, і самітну хатину, і стару-стару бабусю з кужільцем у руках.

У хазяйки очі зробилися незвично лагідними, і навіть у суворого хазяїна розійшлися завжди насуплені брови і зморшки на чолі.

- Оце Пушкін! Оце так! —закричав по закінченні хазяйчин брат.

— Оце так-так! — мовив і хазяїн.

- Друже! Прочитай ще! — загомоніла молодь. - Що ти ще захопив з собою?